Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт

— Я назву його Вілбером! — прошепотіла вона сама до себе.

Вона все ще думала про порося, коли вчитель запитав її:

— Ферн, як називається столиця Пенсильванії?

— Вілбер, — мовби уві сні, відповіла дівчинка. Учні засміялись, а Ферн зашарілася.

Ферн полюбила Вілбера понад усе на світі. Вона залюбки його пестила, годувала, укладала спатки. Щоранку було, тільки розплющить очі, так уже й гріє поросятку молочко, підв'язує йому на груди серветку й хутчій підносить пляшечку до рильця. Кожного надвечірка, як тільки шкільний автобус зупиниться біля її дому, вона прожогом вискакує з салону й мчить до кухні, аби мерщій приготувати пляшечку для свого улюбленця. Потім іще підгодує, коли сама вечеряє, і ще разок перед сном. А поки Ферн перебувала у школі, пані Еребл щодня ополудні підгодовувала поросятко. Своє молочко Вілбер любив, і для нього не було щасливіших хвилин за ті, коли його мала господиня гріла для нього пляшечку. Він стояв і невідривно дивився на неї, мов на яке божество.

Перші кілька днів свого життя Вілберові дозволили прожити в невеликому ящикові, якого поставили в кухні біля плити. А потім, коли пані Еребл почала ремствувати, його переселили до більшого ящика, що стояв у дров'яній повітці. Коли ж Вілберу виповнилося два тижні, його знов переселили — цього разу надвір, на свіже повітря. Вже цвіли яблуні, дні ставали дедалі тепліші. Пан Еребл вигородив для Вілбера невеличкий двірок під яблунею, поставивши там для нього чималий дерев'яний, перевернутий догори дном ящик із соломою. У вужчій стінці господар вирізав для поросятка дверний отвір, щоб воно могло, коли тільки йому заманеться, вільно туди заходити й виходити звідти.

— А не буде йому холодно вночі? — непокоїлася Ферн.

— Не буде, — запевнив донечку батько. — Ти придивись, то й побачиш, що твій Вілбер робитиме.

Із пляшечкою молока в руках Ферн зайшла в загорожу й сіла під яблунею. Вілбер не забарився, підбіг до своєї господиньки. Вона тримала пляшечку, аж поки він насмоктався молочка. Випивши все до останньої краплі, поросятко задоволено рохнуло й сонно подибало в ящик. Цікава Ферн стала дивитися у дверний отвір: що ж то воно робитиме? А Вілбер заходився ритися в соломі. За якусь хвильку він уже й прорив собі в соломі нору. Тоді заповз туди й зник із поля зору. Він був повністю вкритий соломою. Ферн була в захваті. Яке ж це полегшення: знати, що твій малий вихованець спатиме укритий і не змерзне!

Щоранку, поснідавши, Вілбер дріботів слідом за Ферн на дорогу й разом зі своєю малою господинею чекав на прибуття автобуса. Вона махала йому на прощання рукою, а він стояв і дивився вслід автобусові, поки той зникав за поворотом. Весь той час, поки Ферн навчалася у школі, Вілбер лишався замиканий у своєму двірку. Та коли надвечір дівчинка поверталася додому, вона відразу ж випускала свого улюбленця з його загорожі, й він ходив за нею скрізь по садибі. Ферн до будинку — й Вілбер за нею. Коли вона підіймалася до себе нагору, він мав неодмінно дочекатися біля найнижчої сходинки, поки господинька спуститься вниз. Коли Ферн вивозила свою ляльку в іграшковій колясці на прогулянку, Вілбер дріботів слідом за нею. Бувало, що поросятко стомлювалося під час цих мандрівок, і тоді Ферн брала його на руки й клала в коляску поруч ляльки. Йому й це подобалося. А коли він бував не просто стомлений, а зморений, то заплющував очі й засинав під ляльчиною ковдрочкою. Із заплющеними очима він виглядав таким гарненьким, бо мав дуже довгі вії. Ляльчині очі теж були при цьому заплющені, тож Ферн везла колясочку дуже повільно та обережно, аби не розбуркати своїх діточок.

Одного теплого надвечірка Ферн з Евері вдяглися для купання й подалися до струмка. Діти хотіли поплавати. Вілбер дріботів за Ферн, не відстаючи від господиньки ні на крок. Дівчинка зайшла у воду, і Вілбер також зайшов. Але вода там, де глибше, йому не припала до вподоби: захолодна, як на його смак. Тож, поки діти плавали, бавилися та бризкали одне на одного водою, Вілбер тішився в мулі на краю струмка, бо тут усе було таке тепле, вологе, слизьке та липке: найкраща насолода для поросятка!

Кожен день був щасливий день, і кожна ніч була тиха й мирна.

Вілбер був тим, що фермери називають «ярчуком», весняним поросям, і це просто означало, що він народився навесні. Коли йому виповнилося п'ять тижнів, пан Еребл заявив, що порося вже підросло, нівроку, і його можна — й треба! — продати. Ферн так і залилася слізьми. Але її тато твердо стояв на своєму Вілберів апетит розгулявся: тепер порося вже не тільки молоко пило, а й їло потроху твердішу їжу І пан Еребл більше не хотів його утримувати. Він уже спродав десятеро Вілберових братиків і сестричок.

— Він мусить піти від нас, Ферн, — пояснював батько. — Ти вже натішилася, вигодовуючи молочне поросятко, але Вілбер уже не молочне порося, і його треба продати.

— А зателефонуй-но Цукерманам, — підказала донечці пані Еребл. — Твій дядечко Гомер іноді береться вигодовувати кабанчика. Якщо Вілбер перейде жити до них, ти могтимеш перевідувати його так часто, як тобі заманеться — тільки пробіжи трохи дорогою.

— А скільки грошей я повинна попросити за нього? — запитала Ферн.

— Ну, — втрутився батько, — він, так би мовити, бракований. Скажи дядечкові Гомеру, що маєш на продаж підсвинка за шість доларів, і побачиш, що він тобі скаже.

Оборудку зладили швидко. Ферн зателефонувала, слухавку взяла тітонька Едіт, вона погукала дядечка Гомера, який прийшов зі скотарні й поговорив зі своєю кузиною Ферн. Зачувши, що ціна всього лише шість доларів, він відразу сказав, що купує цього підсвинка. Назавтра ж Вілбера й забрали з