З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Я бачу, — сказала бабуся.

Я знову заплющила очі.

— Обрі, дай мені мускатний горіх.

— Бабусю, у нас є мускатний горіх?

Коли о п’ятій ми пішли до Бріджет, я двома руками, у рукавичках-прихватках, тримала свій батат. Бабуся принесла картопляне пюре і збиралася ще повернутися по кукурудзу. Бляшанка з журавлиновим соусом лежала глибоко в кишені мого пальта.

— Вони вже тут! — закричала Бріджет, розчахнувши двері. Мабуть, вона виглядала нас у вікно.

— Вона чекала на вас цілий день, — пояснив її тато, виходячи нам назустріч і відкриваючи двері трохи ширше. — Вона завжди хотіла, щоб на свято прийшов хтось із друзів.

Це те, чого я також завжди хотіла, але не могла сказати. Не тоді, коли почуваєшся так дивно і самотньо, у це перше свято без своєї сім’ї. Я бачила, як тато Бріджет легенько потягнув її за кінський хвіст назад, щоб дати нам прохід, і я знову засумувала за своїм татом.

— Це батат. Мій тато завжди так його готував, — сказала я сухо, вручаючи йому свою страву. Я хотіла, щоб він зрозумів. Можливо, так і сталося, бо він кивнув і усміхнувся, коли забирав з моїх рук деко.

— Це Обрі сама приготувала, — повідомила бабуся. — Ось, візьміть і картоплю, а я збігаю додому і заберу решту.

Бабуся лишила мене саму. Ні, я, звісно, не була сама. Бріджет, мабуть, гарненько проінструктували, як бути гарною господинею, бо вона взялася стягувати рукав мого пальта, щоб допомогти мені роздягнутися, а потім повісила його в шафу для верхнього одягу. Раніше, коли приходила в цей дім, я не вішала свого пальта у шафу.

Індичка вже була на столі, тарілки й прибори — також. Тато Бріджет поставив наші страви на порожні місця у центрі столу. Денні вже сидів у своєму стільчику, гризучи м’яку булку. Підстрибуючи, до мене наблизилась Мейбл і запропонувала капелюха, такого самого, як і в неї на голові — круг із коричневого картону з кольоровими картонними пір’їнками.

— Ми робили їх у школі! — захоплено повідомила вона. — Це для тебе!

— Дякую, — сказала я, беручи капелюха і натягаючи його на голову. Він був надто тугий, і мій шлунок злегка підстрибнув, коли пальці ковзнули по шраму. — О! Бріджет, у моєму пальті лишилася бляшанка.

Вона на мене подивилася. Це прозвучало дивно, я вже зрозуміла.

— Журавлиновий соус.

— А! — Бріджет побігла, щоб дістати його з моєї кишені. Вона наполягла на тому, що сама його відкриє. Перевернула бляшанку в миску і поставила на стіл хиткий, не розділений на шматочки циліндр.

У кухні з’явилася мама Бріджет.

— Привіт, Обрі, — сказала вона, торкаючись мого плеча і цілуючи мене в щоку. — З Днем подяки. Вибирай місце, сідай.

Усі розташувалися за столом. Бабуся повернулася ще до того, як я сіла. Вона сіла біля мене з одного боку, Бріджет — з іншого. Мейбл була біля Бріджет. Стільчик Денні підсунули ближче до батьків.

— Чи є щось, що ви завжди робите перед святковою вечерею? Якась традиція? — запитала в мене мама Бріджет.

— Візьми хліб, сонечко, — каже мама, відламуючи шматок від круглої хлібини. — Передай сестрі і допоможи їй відламати. Я тримаю хлібину, і Саванна затискає невеликий шматочок у своєму кулачку, і ми вдвох передаємо…

— Ні, — сказала я, але почувалася, ніби задихаюся.

— У нашому домі ми по черзі говоримо, за що ми вдячні. Ти не проти?

— Ні, — прошепотіла я.

— Я почну, — зголосилася Бріджет. — Я вдячна за те, що ми змогли зібратися разом за цим столом.

Я не слухала, що говорила мама Бріджет, а Денні точно не дадуть слова. Мейбл прощебетала, що вдячна, що в неї є мама, і тато, і котенята, і цуценята, хоча жодних звірят вона не мала.

— Я вдячна, що поруч живе нова подруга, — сказала Бріджет, трохи зніяковіло усміхаючись до мене.

Настала моя черга. Мені нічого було сказати. Я була вдячна, справді вдячна, що могла розділити свято з цією чудовою родиною, що вони запросили мене. Була вдячна бабусі, що вона знайшла мене і допомагала мені. Але я не могла сказати цього, бо це означало б, що я забуваю, де насправді мала б бути, хто моя справжня родина.

Я взяла Бріджет за ту руку, що була біля мене, дотягнулася до бабусиної руки. Вони стиснули мені руки у відповідь. Я подивилася на всіх, хто сидів за столом, бачила, як дивилися на мене батьки Бріджет, у куточках очей її мами збиралися сльози.

— Я вдячна, — порушила тяжку тишу бабуся, — за мою онучку, чиє життя для мене — як дарунок, так само, як того дня, коли вона народилася.

Знову стало тихо, але цього разу втрутився тато Бріджет.

— Прочитаймо молитву.

Він взяв руку дружини і маленьку — Денні. Незабаром усі ми трималися за руки. Поки він читав молитву, я дивилася на них усіх, із ледь схиленими головами — усіх, окрім Мейбл. Вона дивилася просто на мене, і я була рада, що все ж таки