Артеміс Фаул. Розум проти чарів - Йон Колфер

— Не до вподоби мені це…

— І що ж тобі тут не до вподоби?

— Як лежить місцевість. Нюхом чую вапняк. Міцна скельна основа. Можу й не прокопатися до будинку.

Тут до них підскакав О’Гир.

— Я просканував породи. Первісна будівля цілковито стоїть на скелі, але декотрі з пізніших прибудов виповзають і на глину. Зокрема винний льох. Там, здається, ще й підлога дерев’яна. Це тобі на один зуб.

Мульч вирішив сприйняти кентаврове висловлювання як констатацію факту, а не як образу. Він відстібнув задній клапан своїх спеціальних, призначених для тунелекопання штанів.

— Гаразд. Тільки відійдіть чимдалі.

Корч та інші присутні поліціянти вмить поховалися в укриття, але О’Гир, якому досі ще не доводилося бачити гнома за копанням тунелю, вирішив лишитися й подивитися.

— Хай щастить тобі, Мульче!

Гном розчахнув щелепи.

— А-ку-ю, — невиразно промимрив він, нахиляючись, щоб стати в стартову позицію.

Кентавр роззирнувся довкола.

— Чого це всіх наче вітром зду…

Але він так і не договорив, бо в обличчя йому ляпнув добрячий шмат щойно заковтнутого й блискавично перетравленого грунту. Поки О’Гир протер очі, Мульч уже й зник — у щойно викопаній ним ямі, яка ходила ходором. Та ще стовбури вишень здригалися від щирого реготу ельфів-легіонерів.

Мульч посувався у довгастій жилі суглинку, яка тяглася крізь складку вулканічної породи. Приємна консистенція — нечасто трапляються камені. А ще ж скільки тут комашні! Комахи укріплюють зуби, а зуби для гнома — чи не найважливіше, адже саме на цей атрибут жениха насамперед звертає увагу гном’яча наречена.

Мульч спустився майже до самого вапнякового ложа, животом мало не шкребучи по каменю. Що глибший тунель, то менша вірогідність просідання грунту. В наш час, коли скрізь понапихали датчиків руху та протипіхотних мін, обережність аж ніяк не завадить. На що тільки не йдуть багноїди, аби захистити свої скарби. Ну, слід визнати, деякі підстави на те вони мають.

Ліворуч Мульч відчув вельми характерну вібрацію. Кролі! Гном відзначив їхнє розташування на карті, яку малював собі в голові. Завжди корисно знати, де гніздиться місцева фауна. Він обминув кролячу ділянку й подався попід фундаментом будинку, описуючи довгу північно-західну дугу.

Знайти винний льох було неважко. Протягом багатьох віків крізь підлогу просочувалися рештки вина, і земля під льохом просякала ними, набуваючи характерного винного присмаку. Вино було чудове, густе. Навіть легкий фруктовий присмак ніскільки не псував вишуканого аромату. Достеменно вино для особливих випадків, таке, що зазвичай зберігається на нижніх полицях… Мульч ригнув. Добра глина.

Тут гном націлив свої гострі щелепи вгору й заходився прогризати дошки підлоги. Ось він просунув голову, потім плечі в абияк прогризену дірку, а тоді підтягся й став, витрушуючи зі своїх штанів рештки перетравленого грунту.

В льоху було темно, хоч в око стрель, але гноми просто обожнюють темряву. До того ж внутрішній сонар не підвів і цього разу, вивівши Мульча на незаставлену ділянку підлоги. Коли б він узяв на метр лівіше, то міг би спрожогу влетіти у величезну діжку італійського червоного вина.

Мульч поставив спідню щелепу на місце й тихо почалапав до стіни, вимуруваної з червоної цегли. Притисся мушлеподібним вухом до неї. Кілька секунд він простояв нерухомо, вбираючи всі звуки й вібрації, що блукали по будинку. Дуже багато низькочастотного гудіння. Отже, десь поруч працює генератор, і по проводах тече потужний струм.

А ще лунали кроки. Далеко нагорі. Можливо, на четвертому поверсі. І ще щось ближче: сильні удари металу об бетон. Ось воно знову. Хтось щось будує. Чи руйнує.

Якась істотка продріботіла повз його ногу. Мульч інстинктивно розчавив її. Ах, павук. Всього лишень павучок.

— Пробач, маленький друже, — мовив гном до сірої пляминки. — Нервую трохи.

Сходи, що вели в льох, були, звісно ж, дерев’яні. Дух, яким віяло від них, підказував, що зроблено їх добрих сто років тому. Такі сходи риплять від одного вашого погляду. І жодних датчиків не треба — господарі й так збагнуть, що в дім прокралися сторонні особи. Мульч намагався ступати по самому краєчку, ставлячи кожну ногу впритул до стіни, де опора найміцніша і ймовірність того, що дерево випадково зарипить, найменша.

Але зробити це було не так легко, як сказати. Гном’ячі ноги призначені давити на лопату, а не для балетних на чи безгучного балансування на рипучих дерев’яних східцях. І все ж таки Мульч добувся до дверей без пригод. Східці рипнули пару разів, але так тихенько, що ні людські, ні електронні вуха вловити ці рипи не могли б.

Двері, природно, виявились замкненими, але для такого досвідченого гнома-клептомана що замкнені, що відімкнені двері — все одно.

Мульч сягнув рукою в свою бороду й вирвав товсту, цупку волосину. Гном’яча чуприна дуже відрізняється він людської. Мульчеві його волосся правило за своєрідні антени, що допомагали йому легко орієнтуватися під землею. Коли гном’ячу волосину відірвати від тіла, вона вмить застигає — ніби в якомусь своєрідному трупному заціпенінні. За якісь дві секунди, поки волосина ще повністю не затверділа, Мульч спритно загнув її кінчик. І вийшла ідеальна відмичка.

Один швидкий поворот — і замок піддався. Примітивний механізм. Жахливе нехлюйство. Як це типово для людей — ніколи не сподіваються нападу знизу. Мульч ступив ногою на паркет коридору. Будинок весь тхнув грошима. Мульч тут міг би нагребти ціле багатство, якби мав на те час.

Під самою стелею ховалися камери стеження — в природному затінку ліпних прикрас. Зроблено зі смаком і професійно. Отже, коридор перебував під пильним наглядом. Мульч постояв хвильку, намагаючись визначити, чи має система стеження мертву зону. Три камери на коридор. Час охоплення — дев’яносто секунд. Ні, пройти неможливо.

— Є проблеми? Кажи — мо’, й підсобимо, — пролунав голос у його вусі.

— О’Гире! — Мульч спрямував своє оснащене технікою око на найближчу камеру. — Чи міг би ти якось знешкодити оці штуки? — прошепотів він.

Гном розчув швидке клацання клавіатури, й