Країна Мумі-тролів. Книга друга - Туве Маріка Янссон

— Налякати! — сказав Нюхмумрик, міцніше стиснувши у зубах люльку. — Існує лише одна істота в усьому світі, яку я шалено ненавиджу, — оцей парковий сторож. Я поздираю усі таблички з його пришелепуватими заборонами!

Нюхмумрик пошпортався у наплічнику і витягнув звідти велику торбину, наповнену дрібними блискучими білими зернятами.

— Що це? — запитала Маленька Мю.

— Насіння гатіфнатів, — відповів Нюхмумрик.

— Ого! — здивувалася Мю. — А хіба гатіфнати народжуються із насіння?

— Ясна річ! — потвердив Нюхмумрик. — Уся складність у тому, що сіяти зернята можна лише під вечір на Купала.

І він заходився обережно жбурляти насіння у траву з-поміж штахет паркана. Нюхмумрик обійшов увесь парк, на кожному кроці висіваючи гатіфнатів (щоправда, досить рідко, аби, сходячи, вони не переплелися лапками). Спорожнивши торбину, він сів, налаштувавшись чекати результату.

Сонце почало хилитися до заходу, однак усе ще пригрівало, і гатіфнати пішли в ріст. То тут, то там на охайно підстрижених галявинках повитикалися маленькі білі цяточки, схожі на шапочки печериць.

— Поглянь на отого! — звернув Нюхмумрик увагу Мю на нову парость. — Скоро з’являться й очка!

І справді — не минуло багато часу, як з-під землі виринула пара очиць.

— Вони дуже наелектризовані при народженні, — зауважив Нюхмумрик. — Дивись, уже й лапки видно!

Тепер гатіфнати пнулися угору, аж тріщало, але Сторож нічого не помітив, бо пильнував малят. А навколо нього сотнями лізли з трави білі створіннячка, лише ніжки поки що залишалися в землі. Парком поповз сморід сірки й паленої гуми. Сторожиха принюхалася.

— Що так смердить? — дивувалася вона. — Хто з вас попустив повітря, діти?

Ураз землю під ногами пронизали слабкі електричні розряди. Сторож занепокоєно переступав з ноги на ногу. Ґудзики на його уніформі тихо потріскували. Раптом Сторожиха скрикнула і вискочила на лавку, показуючи тремтячим пальцем на траву.

Гатіфнати вже виросли до своїх природних розмірів і з усіх боків посунули щільним муром на Сторожа — їх приваблювали наелектризовані ґудзики. Повітря пронизували маленькі блискавиці, а ґудзики тріщали все голосніше. Раптом вуха Сторожа засвітилися, у волоссі застрибали іскри, потім перескочили на носа — за мить Сторож сяяв з ніг до голови! Схожий на сліпуче сонце, кинувся він до воріт парку, а на п’яти йому наступала армія гатіфнатів.

Сторожиха тієї миті саме перелазила паркан. У пісочниці зостався лише гурт геть спантеличених малюків.

— Геніально! — з глибокою повагою у голосі мовила Маленька Мю.

— А ти сумнівалася? — запишався Нюхмумрик, зсу¬нувши капелюха на потилицю. — А тепер ми позриваємо всі таблички та плакати, і хай кожна билиночка росте собі на втіху!

Усе своє життя Нюхмумрик прагнув знищити всіля¬кі таблички, які забороняли йому те, що він найдужче любив, і тепер аж тремтів від збудження та солодкого передчуття. Почав з плакату:

Потім здер:

А далі пішло:

Малята-лісовенята витріщалися на нього, не тямлячись від здивування. Потроху вони починали розуміти, що Нюхмумрик прийшов порятувати їх. Вони покинули пісочницю і скупчилися навколо нього.

— Ідіть додому, малята, — звелів Нюхмумрик. — Ідіть, куди хочете!

Але лісовенята не розійшлися, навпаки, не відступали від нього ні на крок. Навіть коли вся робота була завершена і Нюхмумрик закинув на спину свій наплічник, щоб продовжити мандри, малюки тупцяли біля його ніг.

— Досить уже, дітоньки, — сердився він. — Повертайтеся до своїх мам!

— Може, у них нікого немає, — захвилювалася Маленька Мю.

— Але ж я не звик мати справу з дітьми! — ледь не плакав Нюхмумрик. — Я навіть не знаю, чи подобаються вони мені!

— Зате ти подобаєшся їм! — усміхнулася Маленька Мю.

Нюхмумрик розгублено дивився на мовчазну зачаровану зграйку малечі довкола своїх ніг.

— Наче мені тебе мало, — буркнув він. — Що ж, ходімо. Ото вже клопіт на мою голову…

Нюхмумрик помандрував далі левадами з двадцятьма чотирма лісовенятами «на хвості», ламаючи собі голову, що він робитиме, коли вони зголодніють, промочать ноги або дістануть кольки в животі.

Розділ сьомий

Про небезпеки Купальської ночі

О пів на одинадцяту вечора напередодні Купала, саме у той час, коли Нюхмумрик завершив споруджувати курінь з ялинового віття для своїх двадцяти чотирьох малюків, на іншому краю лісу стояли, прислухаючись, Мумі-троль та Хропся.

Дзвоник у тумані перестав теленькати, ліс спав, а маленький будиночок сумно позирав на них своїми чорними шибками.

Однак будиночок не стояв упорожні, там сиділа Чепуруля, слухала, як цокає годинник і минає час. Інколи вона підходила до вікна, визирала у світлу ніч, і тоді стиха подзеленькував дзвоник на чубчику її шапочки. Теленькання дзвоника завжди підбадьорювало Чепурулю, але нинішнього вечора наганяло ще більшого смутку. Вона зітхала, поверталася до кімнати, знову підходила до вікна, то сідала за стіл, то вставала.

На столі Чепуруля поставила три тарілки і три келихи, букет квітів, а в кухні на плиті грівся пиріг, що вже аж почорнів від довгого чекання.

Чепуруля глянула на годинник, на гірлянди над дверима, на своє відображення у дзеркалі, сперлася руками на стіл і заплакала. Шапочка зсунулася їй на носа, при тому скорботно дзенькнувши дзвіночком, сльози поволі скочувалися у порожню тарілку.

Не завжди легко бути Чепурулею.

Саме в ту мить у двері постукали.

Чепуруля підхопилася з-за столу, швиденько висякала носа і кинулася відчиняти.

— О-о! — вихопилося у неї розчаровано.

— Вітаємо зі святом Купала! — привіталася Хропся.

— Дякую! — розгубилася Чепуруля. — Дуже, дуже дякую. І вам теж бажаю гарного свята!

— Ми зайшли тільки запитати про один будинок, тобто запитати, чи не з’являвся тут останнім часом такий собі театр? — запитав Мумі-троль.

— Театр? — недовірливо перепитала Чепуруля. — Ні, навпаки… тобто я хотіла сказати, нічого подібного…

Запала коротка мовчанка.

— Що ж, тоді ми підемо далі, — мовив Мумі-троль.

Хропся глянула на застелений стіл, гірлянди над дверима.

— Сподіваюся, свято вдасться! — приязно усміхнулася вона.

Раптом мордочка Чепурулі зморщилася, і вона знову заплакала.

— Не буде ніякого свята! — хлипала вона. — Пиріг пересох, квіти зів’яли, годинник відлічує час — і ніхто не приходить! Вони ніколи не прийдуть! У них зовсім немає родинних почуттів!

— Хто не прийде? — співчутливо поцікавився Мумі-троль.

— Та, дядечко з дружиною! — вигукнула Чепуруля. — Щоліта посилаю їм запрошення, а вони не приходять!

— То спробуй запросити когось іншого! — запропонував Мумі-троль.

— Інших родичів у мене немає, — пояснила Чепуруля. — До того ж, існує обов’язок запрошувати родичів на святкові обіди!

— Хочеш сказати, що запрошуєш лише з обов’язку, і тобі це не надто подобається? — намагалася з’ясувати