Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
На західному боці вісімнадцятого сектору було велелюдніше, ніж завжди. Окрім звичних поодиноких словоблудів та нероб з їхніми зловорожими теоріями та попередженнями про кінець світу, сюди заявилися і рідші гості, радячи раду на мармурових сходах. То були всілякі ворожбити, черевомовці, віщуни.
Про цих понур подейкували, ніби вони — останні з колись думних землезнавців, а нині заледве не карнавальні блазні, чиї знання про Темноліс звелися до міфології та забобонів. Небознавці зневажали їх, але толерували — як живе свідоцтво нікчемності землезнавчих студій. Кожен з віщунів-голодранців був озброєний інструментарієм, відповідним до його «профілю»: болотяними самоцвітами, тілдерячими тельбухами, корінням крайдорожника. Одному з них — цибатому чолов’язі з більмом на оці та сивими баками — пощастило зібрати навколо себе найбільший натовп.
— Кістки ніколи не брешуть! — ревів він з несамовитою надсадою у голосі, вимахуючи вибляклим кістяком риби-болотниці перед носом найближчих слухачів. — Я був свідком вакханалії смерті та невтишимого розпачу в Палаці тіней. Я бачив, як Найвищий Академік, огорнутий блакитним полум’ям, танцював із мерляками. — Голос його спав майже до шепоту. — Я бачив наше плавуче місто, наш укоханий Санктафракс, бачив, як його ковтав… — Голос його знову погучнішав. — Шматував своїми зубами… — Більмастий уже майже кричав. — І випльовував гемон… — І враз він зірвався на дикий репет. — Гемон, якого ми вивільнили своїм невіглаством та амбіціями! Гемон, якого не стримають жодні тюремні ґрати. Гемон, такий страшний, що ніхто не втече від його жахливої пасії!
Натовп дружно ахнув. Нечасто віщуни лякали такими страхіттями.
— А як нам упізнати цього гемона? — зойкнув хтось.
— Це неймовірно важко, — відрік оратор, — бо він мастак змінювати свою подобу. Він потрафить розмовляти знайомими голосами і виступати в личині найрідніших і найдорожчих для нас істот. Він ошуканець, спокусник, найстрахітніша тварюка на весь Світокрай…
— Викапаний темнолесник! — пронизливо галаснув хтось із-поза юрми, і збіговисько вибухнуло реготом.
Хоча батьки та няньки і лякали цим лукавцем дітей усього Світокраю, розповідаючи про нього історії, від яких кров холола в жилах, проте з дорослих у темнолесника вірили тільки представники найдикіших племен та громад Темнолісу. Ті ж, хто покинув Темноліс і перебрався у Санктафракс та Нижнє місто, залишили в його нетрях не лише свої сім’ї, а й давні забобони; а корінні мешканці летючого Санктафракса чи Нижнього міста, що розкинулося під ним, взагалі ніколи не вважали страшні оповідки про цього злостивця за щось інше, ніж прадавні міфи та легенди.
Віщун роз’яріло вимахував риб’ячим кістяком.
— Смійтеся, смійтеся! — репетував він.
— Красненько дякую, добродію, — вигукнув хтось глузливо, і сміх залунав з новою силою.
Безстрашний віщун повагом повернувся кругом і зміряв натовп похмурим поглядом. Очі його зизували врізнобіч, і несила було вгадати, куди падав його погляд. Залягла тиша.
— Виходить, ви не вірите в темнолесника, га? — запитав він, переходячи на крижаний шепіт.
Ніхто не пустив пари з уст. Ніхто ані ворухнувся.
— Я знав мудрагелів, які не вірили у м’ясожерні дерева, але це не врятувало їх від пащеки жаского дуба-кривавника. У вашому невірстві, друзі мої, сила темнолесника. — Голос його став гучніший і різкіший. — Затямте мої слова, закарбуйте собі на лобі — темнолесник іде сюди! Земля поквитається за небо. Бо так написано на кістках!
Знявся легенький смішок.
— За кого ви нас маєте? — гукнув хтось.
— Виплодки Темнолісу! — гарикнув іще чийсь голос, і натовп почав розходитися.
Чутки про наближення години великої темноти та скорботи не були чимось новим на Віадукових сходах. Коли віщуном із кістками болотниці тут іще й не пахло, весь вісімнадцятий сектор Східного боку уже був охоплений шалом азартних ігор. Попри загальний скептицизм щойно почуті найсвіжіші віщування дуже скоро спричинили нову хвилю ставок та парі. Посередники опинилися дослівно в облозі.
— Десять золотих монет, що в Палац тіней поцілить блискавка, — оголосив високий учень-дощознавець в отороченій хутром мантії.
— П’ятнадцять золотих монет, що Найвищий Академік залишить свою посаду ще перед найближчою повнею, — озвався його партнер.
Маклер занотував ставки й обміняв золоті монети на паперові жетони, де зазначалося як парі, так і ставки. Вище на сходах уже ставили тільки на те, чи існує темнолесник. На тиждень, добу, ба навіть на годину раніше ви могли укласти парі на тисячу проти одного, що ця твар — не що, як персонаж фантастичних казок та страхітних нічних сновидінь. Та тепер чутки посилилися, плітки обернулися на щиру правду, і дехто вже божився, що знайомі їхніх знайомих на власні очі бачили оте жаске чудовисько.
Ще вище на Віадукових сходах, у сімнадцятому секторі, зібралася дивоглядна купка академіків. Розташовані по центру віадука, ці сходи — як східні, так і західні — були чимось на кшталт нейтральної території, такою собі нічийною землею, де інкогніто могли зустрічатися вчені, які репрезентували різні школи і стояли на різних щаблях мудрованої санктафракської ієрархічної драбини.
Попри те, що всі вони прибували сюди не в мантіях, прикметних для тієї чи тієї школи, той, хто знав їх у вічі, упізнав би з десяток-півтора заступників деканів, завсідників дев’ятого сектору на Східному боці, які захоплено гомоніли про щось із рожевощокими учнями та підручними відділу мрякощупізму. Здавалося, всі намагалися перекричати один одного.
— А чи не тхне від таких пропозицій крайнощами? — запитав хтось.
— Надзвичайна ситуація вимагає надзвичайних заходів, — почулось у відповідь.
— Поведінка Найвищого Академіка негідна. Нестерпна. Неприйнятна…
— І тепер він мусить піти!
— А що він не захоче звільнятися за власним бажанням, то…
— Якщо хтось упирається, щоб не стрибати, його треба турнути…
Крізь дедалі збудженішу гурму протискувався ніким не помічений довгань у мантії та насолопленому низько на очі каптурі. Ось він обернувся до свого напарника, і з-під відлоги сяйнув срібний ніс-маска.
