Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Квінте, ти тут? — озвався стурбований голос.

— Це ви, професоре? — запитав Квінт, сідаючи в ліжку. — Заходьте!

— Квінте, — прогарчав професор. — Я до тебе на розмову!

— Двері незамкнуті, професоре!

— Квінте!

— О, сили небесні, — буркнув Квінт і, підвівшись із ліжка, почалапав до дверей. — Я ж бо сказав, що не…

Ледве він торкнувся клямки, як двері рвачко розчахнулись, і хлопець опинився на підлозі. У дверному отворі стояв Найвищий Академік із ліхтарнею в руці. Його спотворене гримасою обличчя аж пашіло.

— Квінте, це терміново, — промовив він. — Ти маєш зі мною йти. Негайно.

Квінт кивнув головою і непевно зіп’явся на рівні ноги. Його добряче огріло дверима по голові.

— Дайте хоч одягтися, — миркнув він.

— А-а-а, ну, звісно ж, — розгублено протяг професор, після чого, поки Квінт одягався, повісив ліхтаря на стіну і заходився міряти кроками кімнату. — Цілу ніч я очей не зітнув, — схвильовано пролопотів він. — І сумніваюся, чи взагалі коли засну, якщо не… якщо не спробую ще раз, — його мова ставала дедалі шпаркіша, голосніша, а дихання чимраз частіше. Він замовк і вхопив голову в руки.

Квінт шнурував черевики, застібав куртку, затягував пояс, а сам усе скоса зорив Академіка. Серце йому болісно стискалося. Було видно простим оком: вельмишановний професор на межі цілковитого виснаження.

— О, пробачте мені за те, що я наброїв, — затремтів тамтой. — За те, що я вивільнив… — Квінт промовчав. Він розумів, що ці слова звернені не до нього. Професор знову заходив: туди — сюди, туди — сюди… — Це так розумно. Так дотепно. Це остання моя надія. З поміччю Неба цього разу мені поведеться. Бо якщо в мене нічого не вийде… — він обернувся до Квінта і вп’явся очима в юнакове обличчя, наче бачив його вперше. — Мені має повестися.

— Я жду, професоре, — подав голос Квінт.

Професор знову взяв ліхтаря.

— Ходімо, хлопче, — звернувся він до Квінта. — На нас чекає праця.

Надворі було темно хоч в око стрель, як зазвичай тієї години ночі, що безпосередньо передує світанню. Окрім професорового лойового ліхтаря, не було видно ані світельця, і, поспішаючи слідом за професором по Західній пристані, де було погашено всі ліхтарі, Квінт дивився на небо.

Уперше за час свого перебування у Санктафраксі він бачив зірки ясно, достоту, як із борту «Приборкувача ураганів». Ось на півдні яскріє сузір’я Павука Боріуса. А онде — Великий Блукай-бурмило Мітрас. Далі на схід розкинувся Дракон Дарш, у якого нині на кінчику лівого крила сяяла Східна зоря.

Квінт зітхнув. Світло вогнів Санктафракса та Нижнього Міста скрадало зірки. Без знайомих зоряних візерунків йому було не мед: звикле вони додавали йому певності в собі. Але тепер, знову побачивши їхнє світло, хлопець зрозумів, що ще більше, ніж їх, йому бракує батька, бракує життя на борту корабля небесних піратів.

— Годі ґав ловити, Квінте! — гукнув професор від клітки, що крутилась у повітрі. — Дорога кожна хвилина.

Квінт задріботів, наздоганяючи професора. Не час і не місце тужити за домівкою! Батько лишив його з Найвищим Академіком, і тільки його мав слухатися Квінт — принаймні тим часом.

— Перепрошую, професоре, — промовив Квінт. — Більше цього не буде.

— Сподіваюся, — буркнув професор, ступаючи в клітку. Він засвітив ліхтарню і обернувся до Квінта. — Якщо ти мене спустиш до входу в тунель так само справно, як і той раз, ми забудемо про цю розмову.

Квінт кивнув головою, шкодуючи, що не встиг повідомити Маріс про нову експедицію. Він став на своє місце за гирьовими важелями.

— Попустите корбового ланцюга, коли я дам знати, профес… а-а-а! — зойкнув він, коли хистка клітка раптом каменем шугнула вниз.

Відчайдушно силкуючись утримати клітку сторчма, Квінт натис ногою на гальмівну педаль і гарячково шарпав до себе та відводив назад гирьові важелі. Даремна праця. Невже клітка просто зірвалася з мертвого приколу?

Бряжчав, розмотуючись, ланцюг, рипіла клітка. Аж раптом, із гучним скреготом, нижньонебова клітка дала дикий кант — і перестала падати.

— Дякувати Небу! — видихнув Квінт. — А я вже думав, ми попали в халепу. Часами нелегко вгадати, якого коника викине такий старомодний літальний апарат, професоре.

Спостерігаючи за ними із Західної пристані, Пийпузо, плескатоголовий охоронець, підніс до обличчя м’ясисту руку і витер із чола краплинки поту, що виступили від хвилювання.

«Ого-го, ще б трохи — і клямка!» — подумав він. Що ж, нижньонебова клітка потрапить і сама впоратись із таким завданням, без його допомоги. Але цього не буде.

Бо хоч як нетерпеливилось Пийпузу вивести з ладу клітковий механізм, що спричинило б трагічну загибель Найвищого Академіка слушний час для цього ще не настав. Спершу слід отримати платню, а тоді вже виконувати завдання! Він назвав двісті золотих дукачів, і хоч каптурник зі срібним носом-маскою не сказав «так», але ж не сказав і «ні». Гріх професорові гинути, перш ніж Пийпузо укладе угоду. Ні, таки справді гріх. Бо так, чого доброго, ще й облизня спіймаєш!

Він поглянув на знерухомілу клітку аж ген унизу під собою. Вона виглядала такою ненадійною! Гиденько хихикнувши, він обернувся і подався геть. На нього ще чекала важлива справа.

Квінт цілком налагодив керування і клітка плавко спускалася далі. Вона знов упритул наблизилася до входу в тунель. Знов академік для більшої безпеки прив’язав її причіпною линвою до схожого на острогу прискалку. І знову Квінт зостався у ній сам, коли професор видерся на кам’яний виступ — патериця в одній руці, запалений ліхтар у другій — і зник у тунельному отворі. Однак же цього разу Квінт поклав не сидіти у клітці.

Щойно зникло оліїсто-жовте сяйво ліхтаря і завмер стук патериці, він сягнув рукою вгору і, згнітивши серце, зняв із гака кліткову