Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Я в пастці! — зойкнув Квінт. Його долоні стали вологі та холодні, по шкірі під чубом забігали мурашки.

Куди йти? Уперед? Назад? Дріботіння дедалі гучнішало. Ні, таки вперед! На відчай душі!

Зсунувши брови, Квінт добув ножа, підніс ліхтаря і рушив далі. Він згадав батькову науку самооборони. Науку Вітроногого Шакала. У такій ситуації найкраща, якщо не єдина, оборона — напад. Завваживши найменший рух, хлопець як стій мав ринути вперед і завдати удару ножем.

Квінт дістався вузького закруту. Він спинився і перш, ніж рушати далі прислухався. Іззаду засопіло з новою силою. Клята тварюка наступала на п’яти. Серце шалено закалатало, м’язи напружилися — хлопець порвався вперед. Світло здавалося, як ніколи, яскравим. Квінт глибоко вдихнув повітря, звернув за ріг, і…

— Дякувати Небу! — промурмотів хлопець.

Тепер світло мало червону забарву і не пульсувало. Ярими рожево-блакитними тонами мінився новий ранок. Мало не плачучи з полекші та захвату, Квінт продибав останні кілька кроків до сяйного кола і ступив на прискалок. Нарешті він вирвався зі страхолюдних кам’яних щільників.

На вершечку клітки сидів білий крук. Тільки-но Квінт сягнув до дверцят, щоб відчинити їх, птах хрипко закричав, підскочив ближче і довбонув його своїм гострющим дзьобом. Квінта охопила сліпа лють.

— Гадаєш, ти мені страшний після втечі від… від кровожерних чудиськ? — желіпнув він. Хлопець тицьнув кулаком у птаха, який знову закричав, блискаючи своїми жовтими сліпаками. — Гадаєш, я злякався? — заволав він, стусаючи птаха вдруге. — Ну, скажи, гадаєш?

Гучно залопотівши крильми, величезний птах злетів у повітря і шугонув угору, не перестаючи обурено лементувати. Квінт відчинив двері клітки і вже збирався ввійти всередину, коли з тунелю долинув якийсь гармидер.

Юнак озирнувся і завмер.

— Професоре! — закричав він. — А тепер… а тепер що вас спіткало?

Коли Квінт допомагав професорові увійти в небову клітку, хлопців погляд упав на медальйон високого посадовця на шиї Найвищого Академіка. На печатці грало ясне сонячне світло, вияскравлюючи славнозвісний різьблений візерунок із зображенням жмута блискавок. Обличчя вченого повивала задума…

— Квінте… — очамріло простогнав Лініус.

— Професоре, — спустив його учень із хмар на землю. — Даруйте, але зараз, прошу вас, тримайтеся міцніше. Ще мить — і ми вдома.

— Він — що? — скрикнула Маріс.

Квінт тривожно роззирнувся. Кілька учнів-вітроловів, не дійшовши до вітровежі, зупинились і витріщилися на них. Квінт схопив Маріс за руку і завів її за вежу.

— Не галасуй, — шикнув хлопець. — Нам зараз аж ніяк не випадає привертати до себе увагу.

— Вибач, — перепросила Маріс. Її голос звучав ледь провинно. — Просто… я не можу повірити…

— Я розповідаю тільки про те, що сам бачив і чув, — запевнив Квінт. — Там, унизу, він тримає під замком якусь істоту.

Маріс похитала головою.

— Що за істота? — запитала вона. — Ручна тваринка на кшталт Мізинчика? Чи сторожова тварина? Чи може…

— Воно говорило, — урвав Квінт.

Маріс роззявила рота.

— Говорило? — прошепотіла дівчина. — Просто повторювало слова? Може, так само, як папугач або пересміхун?

Квінт тріпнув головою.

— Воно благало, — пояснив хлопець. — Умовляло.

— Виходить, розумна істота, — зітхнула Маріс. — Мабуть, щось на взір примата-гобліна чи троля… І, безперечно, страшна, судячи з батькових ран. Я боюся, Квінте. Він тільки живий та теплий.

— Знаю, — кивнув головою Квінт, згадуючи, як Лініус Паллітакс вилазив із тунелю. Кульгав так, що господи, та й годі, уся мантія — закривавлена. А потім, коли бідолаха підвів голову, Квінт аж закричав: вухо у професора висіло на ниточці, немов хтось допіру силкувався його відірвати. Вочевидячки істота з таким кволим, жалісним, нещасним голосом була здатна на відчайдушний опір.

У Квінтовій пам’яті знову зринули професорові слова, які він спершу пустив повз вуха.

— Твій батько назвав його злюкою, — стиха промовив хлопець.

— Ще б пак не злюка — отак немилосердно його зранити! — зверетенилась Маріс. — А все ж… — вона замовкла. Квінт чекав, поки вона озветься знов.

У глибокій тиші чути було тільки легке лопотіння поворотних вітрил високо над їхніми головами, які то надималися на реї, то знов опадали; і хоча вітру майже не було, висока вежа вітроловів фіксувала найменший його подмух.

— Усе ж що? — запитав Квінт.

Маріс звела очі.

— Не знаю, — відповіла вона. — Просто я намагалась уявити собі, як би я поводилася, коли б мене замкнули живосилом.

Квінт співчутливо кивнув. Він розумів, як нелегко було Маріс уявити, що її батько ступив на слизьку стежку. Думка, що вона здатна поставити себе на місце невідомої ув’язненої істоти, підбадьорювала хлопця.

— Нам треба туди спуститися, — рвучко мотнула вона головою. — Ти повинен узяти мене з собою, Квінте. Я маю на власні очі побачити, що там коїться. І якщо ми впевнимося, що… — Вона завагалася. — Якщо мій батько… — Їй перехопило горло і вона замовкла.

— Ми вчинимо правильно, — хапливо запевнив її Квінт. — Я… — Несподівано вгорі різко заскреготіло. Задерши голову, він угледів, як ті самі два вітролови злодійкувато втягують свої голови назад у димницю. — За нами хвіст, Маріс, — шикнув хлопець. — Гайда звідсіля!

Віадукові сходи, як завжди, повнилися чутками та плітками, таємними змовами та наклепами, аж повітря над ними сичало, неначе та стиснена пара, що нині вихоплювалася стовпом із кислотно-туманних кубів на даху розкішного Коледжу Хмар. І слова тут теж, як і згадана пара, були розжарені, отруйні, інколи туманні, інколи кришталево