Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Бачиш, як легко розпускати чутки, Пийпузо, — прошепотів каптурник. — Готувати ґрунт для змови, заколоту, сіяти розбрат…

Плескатоголовий охоронець, також виряджений у довгу накидку з відкоченим каптуром, енергійно кивнув головою.

— Усе йде куди краще, ніж я уявляв, — відказав він пошепки. — А як же сама операція?

— Усе готово, — почулася відповідь. Обидва сторожко озирнулися. — Коли нині вночі Найвищий Академік сяде у свою клітку, то виявиться, що хтось обрізав линви…

Ще й досі перешіптуючись, Квінт і Маріс повільно чвалали понад центральним каналом, який відходив від вітровежі. Вода, гнана величезним колесом, — воно крутилося завдяки вітрилам на вітровежі, — текла вузьким каналом і, живлячи водогін, розходилася по всіх санктафракських будівлях, окрім найдавніших і найзужитіших. Слухаючи Квінта, Маріс намацала в кишені шматочок небесного кришталю і розгублено жбурнула його в пінявий потік.

— Від того всього аж мороз іде поза шкірою! — озвалася вона.

— Але те все було, — відповів Квінт. — Сопіння, форкання, плямкання — і оте сяйво. Багряне, Маріс. Багряне, як кров!

Маріс жахнулася.

— Мало того, що в щільниках і так завжди небезпечно, — сказала вона, — то, за твоїми словами, вони ще й кишать… кишать… ну, як їх там?

— Хвороба його знає, — відповів Квінт, хитаючи головою. — Зроду я ще не бачив чогось такого, не бачив і не чув. То ще велике щастя, запевняю тебе, що я живим виніс звідти ноги.

Маріс мляво усміхнулася.

— Маріс, — повернувся до неї Квінт, — чи ти певна, що тобі ще не перехотілося… не перехотілося туди?

— Що?!! — блиснула очима Маріс.

— Я… я просто поцікавився, — пробелькотів Квінт. — Себто з огляду на оту стару каліку — нижньонебову клітку, а також на небезпечні кам’яні щільники, не кажучи вже про оте одоробло, оте криваво-червоне невідь-що, яке там унизу… З огляду на те все, тобі ще не пізно передумати.

— Передумати? — пирхнула Маріс. — Ти що, сказився, та я й гадки не маю міняти свою думку! Злякатися якихось диких зубощирів?!! — І з цими словами вона повернулась і шпаркою ходою почимчикувала геть. — Чекай на мене на Західній пристані за годину після заходу сонця, — долинув до хлопця її голос.

Квінт непорушно стояв на місці й розгублено дивився услід дрібненькій, але сповненій рішучості постаті Маріс. Хлопцеві здавалося, ніби він ніколи не збагне цього дівчиська.

Маріс стояла в темному коридорі перед замкненими дверима батькової опочивальні. Очі її були червоні, ноги тремтіли. Вона вже стільки стукала у двері, аж їй обдерлися кісточки пальців і тепер вони пульсували болем.

З її боку не надто гарно затівати щось потай від батька, а піти, не поцілувавши його на прощання, — це вже й зовсім казна-що! Це скидалося б на зраду. Та ба, вона мала розкрити таємницю підземної камери, хоч би яка жахлива та була. І в пригоді їй тут стане Квінт!

Маріс відчула приплив ревнощів. Чому батько вибрав для своїх доручень сина небесного пірата, а не звірився зі своїми таємницями їй, своїй дочці? Вона похитала головою. Знайшла час ятрити собі душу. Хоч би чим це пояснювалося, Квінт тут не винен. Навпаки, вона має бути йому вдячна, що він поділився з нею роздобутими відомостями, — а не впадати у пасію.

Маріс знову скупчилася на дверях. Їй направду хотілося побачити свого батька перед розлукою. Хай Лініус знає: Маріс його любить, Маріс пишається тим, що вона — дочка Найвищого Академіка, байдуже, яка в нього душа! Аби тільки він пустив її до себе!

— Відчини! — ячала дівчина і тарабанила по дверях ще несамовитіше. — Заради Неба, впусти мене…

Почувся металевий брязкіт, і в замку повернувся ключ. Прочинилися двері, в отворі з’явилися пухкі риси Вельминої тварі.

— Панночко Маріс! — гарикнула трольчиха. — Що означає цей весь гармидер?

— Я хочу бачити батька.

— Батько спочиває, — злагідніла Вельма. — Він суворо заборонив мені впускати до себе.

— Але…

— Маріс, Найвищий Академік щойно пережив жахливий струс, — пояснила вона. — Він і говорити про це не захоче…

— Ба ні, зі мною він говоритиме, — не здавалася Маріс. — Я певна. Він…

Вельма вийшла в коридор, причинивши за собою двері.

— Яблучко моє солоденьке, — звернулася вона до дівчини, ніжно плескаючи її по щоці. — Надто ж він наполягав, щоб до нього не пускати тебе.

— О! — Маріс сперло дух. До горла підступив клубок. — Він… він мене вже не любить? — прошепотіла вона. У кутиках її очей заблищали сльози.

— Не любить? Ні, звісно ж, він любить тебе, дурненька. Того-то й не хоче, щоб ти бачила його в такому вигляді, як зараз. На його обличчі живого місця немає від подряпин та саден, а на вусі — глибоченна рана… — Вона звела догори брови. — Зрозумій, Маріс, ти й сама виглядаєш не бозна-як. Ніс червоний, очі позапухали і позапалювалися… — Вона витягла з фартушної кишені заяложений носовичок і простягла Маріс.

Дівчина взяла хустину, втерла очі й висякалась.

— Вибач, — перепросила вона. — Я просто дурна. Крім того, батько зараз мабуть дуже стомлений.

— Спить як після маківки, — кивнула головою Вельма.

Маріс мужньо всміхнулася.

— Спасибі тобі, що ти за ним доглядаєш, — промовила вона. — Я знаю, ніхто так про нього не подбає, як ти. Просто перекажи йому від мене… скажи йому… — Вона подалася вперед і поцілувала няньку в кінчик пругкого, мов гума, носа. — Скажи, хай там що, а я його люблю.

— Неодмінно скажу, — запевнила її стара трольчиха.

Дивлячись, як коридором віддаляється її вихованка, Вельма раптом відчула легку гризоту. Брехати Маріс завжди було для неї мукою. Але жодна сила у