Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— НІ! — зойкнула Маріс.

Нараз кінець важкого кліткового ланцюга, — досі він падав куди швидше, ніж сама клітка, — випередив її і, різко шарпнувши знизу, безладно захитав нею, вибиваючи плавучий камінь з його місця. Почалося вільне падіння.

— Квінте! — заверещала Маріс і розпачливо вп’ялася в його руку.

— Стрибай! — закричав Квінт. — Ну ж бо!

І вони вдвох вискочили з падучої клітки. Маріс відчайдушно верещала, провалюючись у пустку, Квінт міцно тримав дівчину. А за мить обоє, відчайдушно вчепившись одне в одного, з усього маху гримнули на прискалок. Ліхтар у руці Маріс торохнувся об камінь, засичав і згас.

Позад них почулися рип та тріск, і нижньонебова клітка разом з ланцюгом шугнула вниз попри них. За кілька секунд пролунало гучне тарарах! — і повітря прошив чийсь зойк. Потім запала тиша. Маріс зіп’ялася на тремтячі ноги і допомогла підвестися Квінтові.

— Таки наша взяла! — промовив хлопець.

Маріс напружено проковтнула клубок у горлі, поглянувши вниз на стрімку поверхню плавучої скелі. Її крутий вигин затуляв землю просто під ними, і дівчині не було видно решток небової клітки, одначе вона знала, що вони там — покручені, понівечені, потрощені вщент. Така сама доля спіткала б і їхні тіла, якби їм не пощастило виплигнути.

— Не наша, а твоя, — стиха поправила вона хлопця. — Ти порятував мені життя, Квінте. — Її обличчя спохмурніло. — А ланцюг не обірвався. Його хтось перетяв. Мабуть, чи не отой незнайомець з охоронцем. Квінте, вони хотіли нас убити!

Квінт похитав головою.

— Вони вбивали не нас, — зауважив він. — Вони полювали на твого батька, а ти була в його киреї, от вони, певно, й переплутали тебе з ним.

Обоє як на команду звели вгору очі. Високо-високо над ними, видаючись не більшими за пару лісових мурах, проти освітленої Західної пристані вирізнялися дві постаті. Вони стояли на краю балюстради і зирили вниз.

— Ось вони, — гірко озвався Квінт. — Наші недолугі вбивці.

— Ну, що ж, дамо їм те, чого вони хочуть, — вирішила Маріс, знімаючи почеплену на рукаві ковіньку і скидаючи з плечей широченну батьківську кирею. Зжужмивши її, дівчина шпурнула одежину вниз на скельну кручу. Те саме зробив і Квінт. — Принаймні якийсь час негідники будуть переконані, що замах удався. — Вона знову повернулася до Квінта і зустрілася з його пильним поглядом: вираз у хлопця був похмурий. — Не хнюп носа! У них нічого не вийшло. Ми живі.

— Може, ти цього не постерегла, — пирхнув Квінт, — але ми стоїмо на бічному виступі плавучої скелі, за сотні ступнів од землі. Нам не скочити надолину. Нам зась лізти вгору чи вниз. Ми без заспинних крил. Як нам бути? Скажи мені — як?

Маріс спокійно зорила на нього.

— Робитимемо те, заради чого сюди прийшли, — відповіла вона, сердито блиснувши зеленими очима.

— Маріс, будь ласка, не хилитай ліхтарем, — попросив Квінт, насилу тамуючи роздратування в голосі. Він шукав на стіні чорних крейдяних стрілок, але з дівчини була кепська помічниця. — Я не можу гаразд розгледіти.

— А чого б не потримати тобі? — відрубала Маріс. Квінт напружився. У її голосі знову бриніли зверхність і холодний гнів, що їх він уже чув у Палаці тіней та у Водограйному домі… — Ой, пробач, я й забула, — додала вона. — Тобі ж вогонь вадить, правда?

Квінт одвернувся від неї і проковтнув терпкий клубок у горлі. Він прискіпливо вивчав стіну. Бракувало ще тільки сварки: тут хоч би не схибити зі шляху!

— Сюди, — оголосив він нарешті, показуючи вздовж тунелю. Він підібрав ковіньку, що принесла з собою Маріс, і рушив у дорогу.

Усе було зовсім не так, як тоді, коли Квінт уперше вступив у тунель кам’яних щільників. Тоді він просто супроводжував професора, не знаючи, куди той іде. А тепер уже сам був за провідника, і тільки від нього залежало, щоб вони з Маріс не загубилися у нескінченному лабіринті мінливих тунелів. Спершу Квінт спробував пустити Маріс попереду. Та це себе не виправдало. Маріс було все видно, але вона погано уявляла, чого їй шукати, а Квінт, удатний непомильно розпізнати позначки, ледве міг щось бачити. Йти пліч-о-пліч у тісному тунелі було зовсім ніяк, тож лишилося одне: помінятися місцями.

Отак було куди краще: Квінт ішов попереду, а Маріс ступала слідком, тримаючи ліхтаря високо над його лівим плечем. Тривога на обличчі в хлопця від близького сусідства яскравого, гарячого полум’я малювалася ще виразніше. Закусивши губу, він вдивлявся у дивну, лиховісну тьму перед собою. Повітря, червонувате і немовби підсвічене, мерехтіло, спалахуючи вогниками далеко попереду.

— Пробач мені, — шепнула Маріс йому на вухо.

— А ти мені, — відповів Квінт. — Нам і без сварок вистачає клопоту.

— Маєш на увазі наші мандри у кам’яному щільнику? — запитала Маріс.

Квінт кивнув головою.

— Це найнеприємніше місце з усіх, де мені доводилося бувати, — пояснив хлопець. — Нескінченний лабіринт тунелів. Безперервні зміни у скельних глибинах… — Він здригнувся. — Нам краще не спинятися.

Та не тільки кам’яні щільники непокоїли Квінта. З голови йому не йшли чудовиська, які знайшли притулок у цьому страхітливому місці. Ще свіжі були спогади про те, як щось переслідувало його під час попередньої візити. Про багряне мерехтливе світло. Про дрібцювання, сопіння і гарчання та про те, як таємнича тварюка кричала від неприхованої насолоди, поласувавши Квінтовою кров’ю.

Хлопець пристав. Вони дійшли до місця, де тунель розгалужувався, і Квінтові слід було зосередитися, щоб вибрати правильний шлях. Поки він ретельно оглядав стіну, крижаний дріж пройняв його до п’ят. Сумнівів не лишалося: за ним стежать!

— Оце воно? — запитала Маріс, показуючи на велику, неправильної форми стрілку на стіні одного з входів.

— Так, — непевно відповів Квінт. —