Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт
Здоровенний білий крук — він сидів якраз над роззявиною у скелі — залопотів крильми, знявшись у повітря. Птах з робив коло, роз’яріло крякнув і ринув на непроханого гостя.
Квінт пригнувся і поспішив у тунель. Він підняв свого ліхтаря — і ахнув. Хлопець уперше опинився всередині плавучої скелі, в кам’яних щільниках, і це було щось надзвичайне. Схожі на величезне кубло лісових шершнів, суціль помережане порожнинами та ходами, вони, здавалося, не мали кінця-краю. Вітер продував їх наскрізь, гув у них і стогнав, світилися тунелі. Квінта пройняв тривожний дріж. Щільники видавалися мало не живими.
Йому знову спали на гадку слова Нестуляйгуби, на яких той особливо наголошував: «Небознавці туди не потикаються».
«І повітряні пірати теж», — подумалося Квінтові. Принаймні не мали потикатися. А все ж він стояв на краю підступного лабіринту з вузьких тунелів, кожен з яких міг би розчавити його на смерть чи замурувати на віки-вічні, якби всередині цієї постійно мінливої скелі його зрадила удача. Серце рвалося йому з грудей, коли Квінт рушив тунелем.
Не ступивши й десятка кроків, він натрапив на три нові тунелі, які розбігалися врізнобіч перед ним. І тільки тьмяне жовте світло з лівобічного — підказувало хлопцеві дорогу. Дякуючи в думці Небові, він почимчикував на світло, але ця невеличка пригода розтривожила йому душу. Наочний приклад того, як легко заблукати у зрадливих кам’яних щільниках! Добувши з кишені уламок чорної крейди, Квінт заходився значити свій маршрут.
Сторіччя неконтрольованого і безладного розростання скелі далися взнаки: тунель крутив і вився у скелі, мов червоточина в заболоні. Квінт заглиблювався усе далі й далі, спиняючись щокілька кроків, аби нашвидкуруч намалювати на стіні стрілку. І щоразу, як хлопець пристоював, його охоплювало моторошне відчуття, що за ним пантрують. Та, коли він обертався, нічого підозрілого не примічав. Тільки вітер свистів і завивав, продуваючи сяйну дірчасту скелю.
Квінт відчайдушно силкувався не відставати від професора, хапливо значив стіни і поспішав далі. Одначе тунель видався важкопрохідним. Низька стеля, долівка в незліченних вибоїнах, куди він раз по раз ускакував, збиваючи собі кісточки ніг… Стіни подекуди так змикалися, що лишалося одне з двох: або обдирати боки, пролазячи між їхніми шорсткими поверхнями, або повертати назад.
Професор, зрозумів Квінт, мабуть, усунув найгірші перешкоди під час давніших мандрівок, бо щоразу хлопцеві доводилося натрапляти на місця, де камінь мав свіжі подряпини від ударів кайлом, а землю вкривали крем’яні уламки та порох.
Тим часом у кам’яних щільниках ні на мить не змовкали дивні стогони та хрипкий буркіт. «Невже ті всі звуки породжує тільки вітер?» — стрілило нараз Квінтові в голову, і його пальці затремтіли, сквапно креслячи чергову стрілку на одній з нерівних стін кам’яних щільників.
Діставшись кінця порівняно чистого відтинка тунелю, Квінт добачив перед себе майво професорової хламиди. Хлопець нерішуче зупинився, відтак відступив назад і затамував подих. Хай Лініус Паллітакс не знає, що він іде за ним назирці! Крізь гуд і свист до хлопця долинула нетерпляча клятьба. Професор зачепився мантією за кам’яний гостряк.
— Спокійно, Лініусе, — почув Квінт, як бубонить професор, відчіпляючи тканину. — Тобі ж буде гірше, якщо ти весь кипітимеш. Опануй собою, інакше тобою опанує воно!
Квінт нахмурився. Що воно за знак? Був тільки один спосіб з’ясувати правду.
Тремтячи всім тілом, Квінт кинувся навздогін за професором. Повітря в тунелі тепліло, ставало задушливіше. Буркіт погучнішав, а сичання завмерло. Повітря тепер світилося густішим, багряним світлом. Круто звернувши, Квінт зненацька уздрів професора: той стояв перед кам’яними дверима, врізаними у тверду скелю, за яких кілька кроків від нього.
Хлопець зачаївся і тихо ждав.
Двері були круглястої форми і видавалися часткою зовнішньої оболонки самого багряного скельного серця. Якби не зображення численних істот, вирізьблені на дверях, їх би ніхто й не завважив.
Професор приступив до дверей. Він взяв у руку Велику канцелярську печатку, почеплену в нього на шиї, і схилився над різьбленим каменем. Із-за його згорбленої спини Квінтові нічого не було видно. За мить глухо заскреготіло, відтак тихо клацнуло, і двері почали відчинятися, являючи очам нутро просторої, тьмяно освітленої, печери.
Якомога випнувши шию, Квінт устиг побачити мигцем дивацьку картину. За порогом висявали сила-силенна бутлів та шкляних сфер, і всі вони погойдувалися на довгих, подібних до стебла рурок, що йшли від увігнутих стін. А посередині печери висіла в повітрі величезна блискуча, немовби зіткана зі світла, сфера.
— О, Небо, що це?… — вихопилось у Квінта, і хлопець, припавши до землі, підповз ближче, аби краще все розгледіти.
А потім до нього долинув дивний звук: тихий, жалісний, наче плач дитини з болю, аж по тілу забігали мурашки. Хлопець підібрався ще ближче, щоб гаразд усе розглянути, але професор і далі затуляв собою отвір. Хоч би що там квилило всередині, воно видавалося невеличким і безборонним.
— Тихо будь, маленька злюко, — гарикнув професор.
Немовби на відповідь, жалісний плач перетворився на гистеричне, пронизливе виття. Крізь неприховану муку Квінтові неначе вчувалися слова. Благання. Умовляння.
— Годі! — голосило воно. — Я благаю! Годі!..
Квінт підвівся і вже збирався ступити крок уперед, аж двері з гуркотом зачинилися. Нещасний голос миттю вщух, і Квінтові лишилося тільки знов зорити на візерунчасте коло на камені. Він підкрався до дверей і припав до них вухом, але скеля була надто щільна та глуха, щоб крізь неї могло щось проникнути, опріч нерозбірних звуків.
Квінт обернувся. Професор щось — певніше, когось — тримав під замком у цій глибці. Хлопець тривожно здригнувся: таке не насниться і вві сні! У голові вихором снували думки. Квінт довіряв Лініусові Паллітаксу, навіть обожнював його. А тепер не знав, що про нього й думати.
Кого ж професор ув’язнив у цій камері? І що за моторошні досліди провадив над безталанною істотою, якщо
