Темнолесникове прокляття - Пол Стюарт

— Стій тут, — звелів Квінт своїй супутниці. Він відчепив припону, спустив клітку нижче і розчинив перед Маріс двері. Але щойно та залізла всередину, як клітку різко гойднуло.

Дівчина скрикнула і схопилася за ґрати.

— Мені це не подобається, — зронила вона.

— Незабаром звикнеш, — запевнив Квінт. — Вам, сухоземникам, завжди потрібен час, аби звикнути до висоти. Авжеж, — додав він, скоса поглянувши в бік дівчини, — я стільки років збавив у небі, що не втрачу рівноваги і в найшаленішу бурю.

— Отже, я маю звикати до твоєї висоти та ще й ліхтарі засвічувати? — примружила очі Маріс. — Може, у тебе вийшло б краще?

Квінт блідо всміхнувся. Його долоня, щоправда, вже загоїлася, але болісно нила щораз, як він згадував прикру оказію в світлиці з балконом.

— Вибач, — відповів хлопець. Він помовчав. — Я й гадки не мав тебе під’їдати. Просто мені страшенно подобається відчуття небесного польоту — важко уявити, що комусь воно незнайоме. Зрештою, якби ми не були створені для польоту, нам би ніколи не бачити летючих скель!

Маріс боязко здригнулась.

— Облишмо про це, гаразд? — попрохала вона.

— Мовчу, — відповів Квінт. Він потер задубілі руки одну об одну, щоб поновити кровообіг, і схопився за костяного держака. — А тепер, Маріс, — звернувся він до дівчини, — на мою команду відпустиш корбового ланцюга.

— О… оцього, ти хочеш сказати, — запитала вона, затинаючись як від страху, так і від холоду. І показала пальцем на ребристий заржавілий важіль посередині ланцюгового звою.

— А то ж якого! — кивнув головою Квінт. — Смикнеш його донизу… Давай!

Тихенько крекнувши з натуги, Маріс повернула тугий важіль донизу. Клітка трохи нахилилась, ланцюг над її головою ледь чутно брязнув і почав, ланка за ланкою, розмотуватись. Дівчина сіла. Клітка поволеньки спускалася.

Маріс повісила свого ліхтаря і намірилася запалити кліткову лампу. Квінт наладнав гирьові важелі. Подібно до кожного другого вправного повітроплавця, він усе робив машинально. «Вір своїм пальцям, а не очам», — так дід навчав його батька, а Вітроногий Шакал — його.

Блискуча порада! Навчитися так-сяк літати міг будь-хто, але назвати когось підкорювачем неба можна було тільки після того, як він розвинув у собі «чуття дотику». Ба більше: якби Квінт дивився на ті важелі, він би не постеріг двох типів, які виринули з темряви на причальному помості. Маріс і собі їх примітила, скинувши очима догори.

— У-ух, — здригнулася вона. — Ондечки наш знайомий слимак зі срібним носом. Отой, що з Віадукових сходів…

— Знаю, — відповів Квінт. — А другий — охоронець пристані. Він балакав зі мною раніше. — Хлопець помовчав. — Скидається на те, що вони знаються між собою.

Клітка тим часом спускалася далі, й незабаром прибульці зникли з очей.

— Охоронця звати Пийпузо, — просвітила хлопця Маріс. — Я впізнала його по татуюванню. А ще — шрам. Він колись служив у Палаці тіней, — додала вона, — поки батько його не потурив…

— Потурив? — перепитав Квінт. — За що?

— Звичайна історія, — пояснила Маріс. — Інтриги. Подвійна гра. Натоптував собі кишені… Бачив, він допіру запихав у куртку якогось капшука чи гаманця? Я б анітрохи не здивувалася, якби виявилося, що ця парочка щось замишляє…

Дівчина замовкла. Спуск супроводжувався свистом вітру в клітковому прутті. «Клац, клац, клац», — бряжчав ланцюг.

— Якщо це не звичайний збіг, — озвався нарешті Квінт, — вони тримаються разом.

— Може бути, — підхопила Маріс. — Скидається на те. Але тоді, наскільки я знаю Санктафракс…

«Брязь!»

Від голосного металевого скреготу задвигтів ланцюг, а за ним клітка. Щось тут не те!

Маріс обернулася до Квінта.

— Що то бул… А-а-а! — заячала дівчина, коли клітка з карколомною швидкістю раптом ринула вниз.

— Ланцюг! — зойкнув Квінт. — Він обірвався!

Брязкаючи, мов зрадник кинутим йому капшуком із золотими, ланцюг зірвався з коловороту. Клітка падала все швидше й швидше. Маріс скочила з місця і припала до ґрат. Квінт ухопився за гирьові важелі, знов і знов тиснучи на гальмівну педаль.

У клітці завивав крижаний вітер, пронизуючи до кісток двох її переляканих пасажирів і водночас остуджуючи летючу скелю до самісінького ядра. Несподівано Квінтові пальці відчули зміну швидкості. Він зрозумів це по важелях.

— Ми сповільнюємо падіння, — вигукнув хлопець. — Від холодного вітру камінь стає летючіший. — Він розпачливо озирнувся. — Але в нас кілька секунд, не більше. — Його руки стрибали по важелях, здіймаючись і опускаючись з усією проворністю, на яку були вдатні. — Маріс! — зойкнув Квінт. — Тобі видно отвір у скелі? Десь під нами…

Маріс ухопила ліхтар і присвітила ним у напрямі печеристої поверхні скелі.

— Ні… — сказала вона. — Ні, я… О, бачу!

— Де? — прокричав Квінт.

— Лі… ліворуч від нас.

— Ліворуч, — повторив Квінт, гарячково переладновуючи важелі. — Скільки градусів?

— Градусів? — здивувалася Маріс.

— Уяви собі, що перед нами годинник, — занетерпеливився Квінт. — Скільки хвилин до дванадцятої?

— П’ять, — визначила Маріс. — Може, трохи менше…

— Двадцять п’ять — тридцять градусів, — похмуро промимрив Квінт, не перестаючи опускати зовнішні гирі. Клітка падала далі, але вже тихіше і під потрібним кутом. Поверхня скелі вимальовувалася ближче. Назустріч їм наближався вхід до тунелю. Хлопець закріпив гирьові важелі, дістався до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж.

— Що ти робиш? — скрикнула Маріс.

— Ми повинні вибратися звідси, поки не пізно, — пояснив Квінт. — Ну-бо, Маріс. Готуйся до стрибка.

— Стрибка? — Маріс перехопило дух. У голосі її забриніли панічні нотки. — Я… я не можу…

— Ти мусиш! — напосідав Квінт.

Повітряна клітка спустилася ще нижче. Нора у скелі поближчала.

— Дивись на отой прискалок, — показав Квінт. — Цибаймо на нього.

— Ні, Квінте, — заблагала Маріс, — він…

Та Квінт уже її не слухав. Ухопивши дівчину за руку,