Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт
Завбільшки він став як молодий лісовий бабак.
Якось-то стара вівця повела з ним мову про його габарити.
— Ти прожив би довше, — сказала вона, — якби їв менше.
— А хто хотів би жити вічно? — глузливо відказав пацюк. — Яз природи ненажера й отримую від утіх бенкетування невимовне задоволення.
Темплтон поплескав себе по животу, вишкірився на стару вівцю й подерся східцями нагору, щоб там лягти й відпочивати.
Цілу зиму Вілбер охороняв Шарлоттин мішечок з яйцями, от ніби стеріг своїх власних дітей. У гною, ближче до огорожі, вирив особливу місцинку для того мішечка. Коли випадала дуже холодна ніч, він лягав так, щоб зігрівати мішечок своїм диханням. Для Вілбера тепер не було нічого важливішого за цю маленьку круглу річ — до всього іншого йому було байдуже. Терпляче дожидав він кінця зими й народження маленьких павученят. Життя завжди багате й цілісне, коли ти чекаєш, щоб щось сталося чи вилупилося. Тож і зимі нарешті прийшов край.
— Сьогодні я чула жаб! — повідомила одного вечора стара вівця. — Чуєш? Вони так розспівалися, що вже й ти можеш їх почути.
Кабанець завмер, насторочив вуха. Так, від ставка долинали звуки пронизливого хору — то лунали голоси сотень маленьких жабок.
— Весна! — задумано мовила стара вівця. — Ще одна весна…
І пішла геть, а Вілбер побачив маленьке ягнятко, що дибало за нею. Віку йому було всього кілька годин.
Сніги порозтавали, позбігали водою. Забулькотіли, зажебоніли бігом весняних вод струмки й канави. Де не взявся горобець зі смугастими грудьми — й заспівав! Подужчало світло дня, раніше наставали ранки-світанки. Чи не щоранку в кошарі з'являлося нове ягня. Гуска знесла дев'ятеро яєць і взялася їх висиджувати. Небо ніби поширшало, подув теплий вітер. Останні рвані нитки торішньої Шарлоттиної павутини відірвалися, полетіли геть і зникли вдалині.
Одного чудового сонячного ранку Вілбер, поснідавши, стояв і дивився на той свій дорогоцінний мішечок. Ні про що особливо він не думав. Аж раптом, отак стоячи, він помітив, як там щось ворухнулось. Кабанець підійшов ближче й придивився пильніше. З мішечка вилізло малесеньке павученятко. Воно було не більше за піщинку чи голівку пришпильки. Тільце — сіре, з чорною смужкою внизу Ніжки сірі, з брунастим відтінком. Достоту малесенька копія Шарлотти!
Уздрівши павученятко, Вілбер весь аж затрусився. А воно помахало йому передніми ніжками. Тоді кабан став придивлятися ще пильніше. З мішечка вилізли ще двоє павученяток і замахали передніми кінцівками. І ну повзати по мішечку — так почавши обстеження свого нового світу. Потім — іще троє павученяток. Потім — восьмеро! За ними — десятеро! Нарешті Шарлоттині дітки почали народжуватися.
Вілберове серце калатало. Він заверещав від захвату. А тоді як зірветься з місця й ну описувати коло за колом, аж шматки гною полетіли у повітря. А тоді — заднє сальто! Зрештою він зупинився — якраз перед Шарлоттиними дітками.
— Вітаю вас! — сказав він.
Перше павученя відповіло на привітання, але голосок його був настільки тонкий, що кабан його не розчув.
— Я — давній друг вашої матері, — відрекомендувався Вілбер. — Я радий вас бачити. Як ви почуваєтеся? З вами все гаразд?
Маленькі павученятка замахали йому передніми лапками. З того, як вони діяли, Вілбер виснував, що й вони раді його бачити.
— Чи потрібна вам якась допомога? Чим я міг би вам прислужитися?
Та малі павученята тільки махали йому й нічого не говорили. Протягом кількох днів та ночей вони тільки лазили тут і там, угору-вниз, довкруж та довкола, махали Вілберові лапками, випускали ззаду тонесенькі ниточки — одне слово, вивчали свій дім. Їх було десятки, десятки десятків! (оді було їх злічити, але Вілбер знав одне: тепер він має багато-багато нових друзів. А ще вони швидко росли. Незабаром стали завбільшки з шротинки. І поробили біля мішечка малесенькі павутинки.
А потім, одного тихого ранку, пан Цукерман відчинив північні двері. Підвалом скотарні пройшов тихий протяг. Запахло сирою землею, духом глиці, солодким весняним леготом. Маленькі павучки відчули цей теплий протяг. Ось один виліз на верх загорожі — й зробив щось таке, що дуже здивувало Вілбера. Павучок став на голову, спрямував свої прядильні залози в повітря й випустив хмарку тонюсінького «шовку». З того «шовку» утворилася ніби повітряна куля. І тут, просто на очах у Вілбера, павучок перестав триматись за огорожу й піднісся у повітря!
— До побачення! — мовив він, пролітаючи у двері.
— Стривай! — верескнув Вілбер. — Чи ж ти хоч знаєш, куди летиш?
Але павучок уже й зник із поля зору Тоді інший павучок видерся на загорожу, став на голову, зробив повітряну кулю й полетів геть. Тоді ще один павучок. І ще один. Незабаром угорі вже було повно маленьких повітряних куль, і кожна куля несла павучка.
Вілбер розгубився. Шарлоттині діти швидко-швидко зникали — так незабаром не лишиться тут жодного з них?
— Верніться, діти! — закричав він.
— До побачення! — тільки гукали вони. — До побачення! До побачення!..
Аж нарешті знайшовся один павучок, що поспішав не так дуже й зупинився на мить, аби пояснити все Вілберові, а тоді вже й собі зробити повітряну кулю і полетіти на ній геть.
— Ми відлітаємо на крилах теплого леготу, — сказало мале. — Це наша велика нагода вирушити в мандри. Адже ми — повітроплавці й так ми розлітаємося по світу, аби скрізь-скрізь поробити для себе павутини.
— Але куди? — запитав Вілбер.
