Артеміс Фаул. Утрачена колонія - Йон Колфер

— Зрозуміло, — непевно сказав Номер Один.

— Я саме того віку, який потрібен для цього про­екту, — додала Мінерва. — Досить молода, щоб віри­ти в магію, і досить доросла, щоб розуміти, як вона працює. Коли я представлю тебе в Стокгольмі, і ми висунемо припущення про подорожі в часі і магію як природну енергію, настане історична мить. Світу доведеться поставитися до магії серйозно і приготу­ватися до вторгнення!

— Не буде ніякого вторгнення! — запротестував Номер Один.

Мінерва посміхнулася, як посміхається вчителька початкової школи до малого брехуна.

— Мені все відомо. Коли взяла гору войовнича особистість Аббота, він розказав нам про битву біля Тайллта і про демонів, що збираються повернутися і влаштувати жахливу війну проти Людей Бруду, як ви нас називаєте. В тій битві було багато крові і від­рубаних кінцівок.

Номер Один кивнув. Цілком у дусі Аббота.

— Саме в це Аббот і вірить, але життя змінилося.

— Я йому пояснювала. Казала, що він дрейфує в часі і просторі десять тисяч років, і ми відтоді про­йшли чимало. Нас більше, ніж було, і ми більше не користуємося арбалетами.

— Ні? Ні?

— Ти ж бачив зброю пана Конга. Це лише малень­кий приклад того, яку зброю ми маємо. Навіть якби явилися всі демони разом, озброєні до зубів, ми б переловили усіх за десять хвилин.

— Саме це ви збираєтесь із нами зробити? Пере­ловити?

— Був такий план, — зізналася Мінерва. — Щойно Аббот зрозумів, що демони нас не переможуть, він змінив тактику. Він добровільно пояснив нам прин­ципи часового тунелю, натомість я дала йому по­читати книжку і роздивитися стару зброю. Через кілька днів читання він попросив називати його Аб­ботом, на честь генерала Леона Аббота в книзі. Я зрозуміла, що коли представлю Леона Аббота в Стокгольмі, легко отримаю кошти на міжнарод­ний проект. Коли з’явиться демон, ми заякоримо його сріблом і розташуємо в штучному демонському середовищі для досліджень. Я б вибрала зоопарк у центральному парку.

Номер Один пошукав у своєму лексиконі слово «зоопарк».

— А хіба зоопарки не для тварин?

Мінерва опустила очі.

— Так. Я змінила свою думку, особливо після зу­стрічі з тобою. Ти маєш цілком цивілізований вигляд і зовсім не схожий на того Аббота. Він був твариною. Коли він тут з’явився, ми вилікували його рани, ви­ходили, а він тільки і намагався нас з’їсти. У нас не було іншого вибору, як тримати його зачиненим.

— Тож ти не хочеш більше тримати нас у зоопарку?

— Власне, інших варіантів ми не маємо. Згідно з розрахунками, часовий тунель розкручується з обох боків, його стіни тоншають. Дуже скоро роз­рахункам не можна буде довіряти, неможливо буде передбачити, де і коли матеріалізується наступний демон. Боюся, Номере Один, вашому роду лишилося не так уже й багато часу. Зовсім скоро ви зникнете.

Номер Один був приголомшений. Стільки інфор­мації за один день, що і усвідомити важко. Чомусь йому пригадалася демониця з червоними плямами.

— А хіба не можна якось допомогти? Ми ж ро­зумні істоти, не звірі.

Мінерва підвелася і пройшлася по кімнаті, покру­чуючи пасмо волосся.

— Я думала про це. Без магії вдіяти нічого не можна, а Аббот сказав, що всі цілителі загинули під час переходу.

— Це правда, — кивнув Номер Один. Про те, що він і сам цілитель, він не сказав. Щось підказувало йому, що ця інформація дуже цінна, і не варто від­кривати її людині, яка прив’язала тебе до стільця. Він уже й так багато наговорив.

— Можливо, якби Аббот знав про закляття часу, він би не так поспішав повернутися на Гібрас, — про­співала Мінерва. — Тато сказав йому, що в руці у нього срібний уламок, і тієї ж ночі він витяг його пазурами і зник. У нас лишився запис. Я щодня ду­мала, чи вдалося йому повернутися додому.

— Удалося, — сказав Номер Один. — Закляття часу перенесло його в самий початок. Він нічого не розказав про це місце. Просто з’явився якось із книжкою та арбалетом і оголосив себе нашим рятів­ником. А все це виявилося брехнею.

— Ну, — зітхнула Мінерва зі щирим співчуттям, — я навіть уявлення не маю, як можна врятувати ваш рід. Може, твоя маленька подружка в сусідній кімна­ті допоможе, коли отямиться.

— Яка ще маленька подружка? — здивувався Но­мер Один.

— Та, що приспала Бобо, мого брата. Ми захопи­ли її, коли вона намагалася тебе врятувати, — пояс­нила Мінерва. — Чи, скоріше, намагалася врятувати порожню сумку для гольфу. Вона схожа на магічну істоту. Може, вона допоможе.

«Кому б це потрібно було рятувати сумку для гольфу?» — подумав Номер Один.

Двері зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився Хуан Сото.

— Мінерво?

— Не зараз, — відрізала дівчина і помахала рукою, щоб він ішов.

— Тобі телефонують.

— Не можу відповісти. Запиши номер.

Але охоронець не відступав. Він зробив крок до кімнати, прикривши слухавку рукою.

— Гадаю, із цією людиною ви захочете поговори­ти. Він назвався Артемісом Фаулом.

Мінерва переключила увагу на Сото.

— Говоритиму, — сказала вона і взяла слухавку.

ЛЕПреконівський шолом — річ дивовижна. А от шолом Восьмої Секції — це справжнє диво сучасної науки. Порівняти їх — це все одно що порівняти кремінну рушницю зі снайперською гвинтівкою з лазерним прицілом.

Фоулі скористався перевагами майже необмеже­ного бюджету, щоб утілити в життя свої хайтеківські фантазії і начинив шолом усілякими штучками для діагностики, спостереження, захисту і всім, чим тіль­ки можна.

Кентавр неймовірно пишався своїм створінням. Але якби довелося хвастатися якоюсь однією функ­цією шолома, Фоулі обрав би амортизаційні мішки.

Самі амортизаційні мішки не були новим вина­ходом. Навіть у шоломах цивільних були спеціальні гелеві пакети між внутрішньою і зовнішньою обо­лонкою, які виступали додатковим буфером у разі зіткнення. Але Фоулі замінив тверду зовнішню обо­лонку на більш пружний полімер, а замість електрочутливого гелю взяв електрочутливі ізоляційні буси­ни. Бусини можна було контролювати електронними імпульсами, і вони могли збільшуватися, зменшува­тися, перекочуватися і перегруповуватися, забезпе­чуючи шолому просту, але дуже ефективну систему захисту.

«Це маленьке диво не літає, але може підстрибну­ти, якщо захочеш, — сказав Фоулі, коли виписував шолом Холлі. — Літаючі шоломи тільки у команди­рів. Але я б і їм не рекомендував їх: поле двигуна таке, що кучеряве волосся випрямляє. Не кажу, що воно у тебе кучеряве. Та ти