Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Мрія Гелени

Не встигли Дака, Сільванія і Гелена з’явитися вдома, як на них накинулася Ельвіра:

– Ну нарешті! Де ви були? У вас все нормально? Ми з татом місця собі не знаходимо!

– Усе гаразд, – заспокоїла маму Сільванія.

– Ну дякувати Богу! Сьогодні відкриття моєї крамнички, я вся на нервах!

Ельвіра просунула в мочку вуха гарну сережку, що бездоганно пасувала до вечірньої сукні.

– Це наша нова подруга Гелена! – гордо промовила Дака.

– Чудово! Здрастуй, Гелено! – посміхнулася Ельвіра. Сьогодні вона просто світилася від щастя і краси, і Міхай не міг нею намилуватися. Убраний у свій найкращий костюм, він саме піднімався з підвалу. У руках він ніс два великі ящики, і робив це з такою легкістю, ніби там не було кількох дюжин пляшок іскристого вина!

– Міхаю, це Гелена, нова подруга наших дівчат, – захоплено вигукнула Ельвіра. Міхай поставив ящики на плече і поцілував Геленину руку.

– Моє шанування, мадемуазель!

Гелена зніяковіло захихотіла.

Ельвіра поцілувала доньок.

– Добре провести вечір, милі. Вечеря в духовці. І не засиджуйтеся допізна!

Дівчатка слухняно кивнули.

– Не переїдай, – сказала Ельвіра Сільванії. – А ти, Дако, май на увазі, що Карл-Хайнц сьогодні мало не заліз у холодильник. Добре, що я встигла його піймати і посадити назад до акваріуму.

Ельвіра і Міхай вийшли з будинку і попрямували до автомобіля. У душі Ельвіра сподівалася, що їм недовго їздити на цьому тарантасі. Незабаром вони відправляться в автосалон, де працює її батько, і придбають нову гарну машину. Тим більше, дідусеві Густаву самому страх як не терпілося підібрати зятю новеньку автівку. «І що Міхай знаходить у цій іржавій колимазі», – дивувався він. Але Міхай пристрасно любив свою стареньку «Дачію», а Ельвіра пристрасно любила Міхая. Одне слово, про заміну машини можна було тільки мріяти. Ельвіра зітхнула. Поки чоловік заводив мотор, вона наостанок глянула на будинок. Їй здалося, що у вікні Дірка ван Комбаста ворухнулася фіранка, але аж надто не хотілося дозволяти допитливому сусідові зіпсувати такий вечір. Намагаючись не думати про ван Комбаста, вона почала про себе повторювати промову, котру збиралася виголосити на честь відкриття крамнички.

А в кімнаті Даки і Сільванії панувала тиша. Сестри страдницьки розмірковували, як краще пояснити Гелені, що вони вампіри, а точніше, напіввампіри. І що тепер одній хотілося стати повноцінним вампіром, а інший – повноцінною людиною.

Гелена затамувала подих у передчутті цікавої розмови.

Дака задумливо подивилася на стелю. Сільванія відкусила шматок кров’янки, яку сестра завбачливо принесла з кухні, щоб якось притлумити голод вампірської душі. Що не кажіть, а в таких ситуаціях краще перестрахуватися. Ще не вистачало, щоб Сільванія напала на Гелену і їхня чудова дружба закінчилася, ледь розпочавшись!

Дака подивилася на Сільванію, але та була зайнята лише ковбасою, не забуваючи пригощати шматочками кров’янки неабияк зголоднілого Карла-Хайнца. П’явка раділа частуванню і, задоволено попискуючи, поглинала ковбасу шматок за шматком.

– Ну, так… – несміливо почала Дака, – Сільванія і я… ми… ми трошки не такі, як усі звичайні люди… Точніше, ми зовсім не звичайні люди… О боже, я не думала, що буде так складно!

Дака подивилася на Сільванію, благаючи поглядом про допомогу.

– Та шкажи їй як є! – пробубоніла та, чвакаючи ковбасою.

Дака наморщила чоло. Гелена кивнула.

– Я нікому не скажу. Присягаюсь. Чесне-пречесне слово!

Дака зітхнула і, набравши в легені повітря, випалила:

– Наша мама – людина, тато – вампір, а ми напіввампіри. Тобто ми були напіввампірами, поки дідусь Лудо Шварцера нас не зачарував, і тепер нам треба знайти рослину, яка пахне локричними цукерками, а вона цвіте лише за повного місяця і лише на кладовищі, а сьогодні – якраз повний місяць, і ти повинна нам допомогти, інакше… Що з тобою, Гелено?

– Ви що, за дурну мене маєте? – розсердилася Гелена. – Напіввампіри! Знарошне не вигадаєш! Отже так: або ви кажете правду, або про мою дружбу можете не мріяти!

Дака взяла Гелену за руку і знову посадила на ліжко.

– Це не жарт, Гелено. Пам’ятаєш, що трапилося з Бенні Ліфчиком, коли ми тільки з’явилися у вашому класі?

Гелена кивнула.

– Це називається «вогняний погляд». На нього здатні лише вампіри. Ми можемо робити купу всього, чого прості люди не можуть. Можемо показати тобі щось, аби ти повірила.

Дака кивнула Сільванії. Та встала з ліжка.

– Ну гаразд, дивись уважно. Onu, zoi, trosch!

Оп! Зробивши флопс, Сільванія вниз головою повисла на залізному ланцюзі.

– Це називається «флопс». Узагалі-то, він забирає багато сил та енергії і годиться тільки для переміщення на невеликі відстані. Крізь стіни так не походиш, – пояснила Дака.

Роззявивши від подиву рот, Гелена втупилася на Сільванію. У кімнаті ненадовго запанувала тиша.

Саме тоді Дірк ван Комбаст вирішив випробувати пристрій для підслуховування, який він придбав спеціально для виявлення вампірів. Забившись у туалет, він засунув пристрій у маленьке слухове віконце. Але на чоловіка чекало розчарування: він не почув жодного звуку. Може, прилад несправний? Дірк підніс прилад ближче до вуха.

– А-а-а-а! – почув він крик Гелени.

Дірк ван Комбаст здригнувся, ніби йому у вухо хтось встромив голку, і прибрав прилад. Сумнівів не було: це чийсь чужий голос, він не належав ні Даці, ні її дивній сестриці. Тим паче, що незадовго до цього сестри увійшли в будинок із цивільною особою – дівчинкою, вочевидь, їхньою одноліткою. Чи не привели вони, бува, у своє лігво нову жертву? Ван Комбаста охопила паніка, і він тут же кинувся набивати свій рюкзак часником, заправленими святою водою пістолетами, хрестами й осиковими колами. Не забув він покласти в рюкзак і сухий пайок – на випадок бойової тривоги у нього в холодильнику завжди було приховано декілька канапок. Наклавши на обличчя бойовий грим і надівши на лоб прилад нічного бачення, Дірк, пригинаючись, вибіг у сад. «Почати стеження!» – скомандував він собі.

Даку і Сільванію не злякали ні крик Гелени, ні її втеча до ванної кімнати. Вони розуміли, що будь-якій людині не так уже й просто перебувати в одній кімнаті з вампірами, нехай навіть і наполовину. Тим більше надвечір, перед повним місяцем. Тут навіть їхня мама була б напоготові! Недарма ж вона завжди стежила за тим, щоб тато був ситий і йому не хотілося їсти… а особливо – пити!

– Гелено! – погукала Дака, але з ванної не було відповіді.

– Може, вона вистрибнула у вікно і втекла?

Дака налякано подивилася на Сільванію.

– Нікуди я не втекла!

– Принаймні вона жива, – полегшено зітхнула Сільванія.

– А ви… ви і справді вампіри? – почулося з-за дверей.

– Ну не зовсім. Ми покручі. Тобто я…

Сільванія тицьнула Даку в бік.

– Ми, взагалі-то, наполовину люди…

– А що ви ще вмієте, крім цих ваших флопсів і вогняних поглядів?

– Ну… ще ми можемо гіпнотизувати і, звісно, літати…

Не встигла Дака договорити, як двері ванної прочинилися, і в отворі показалося сяюче, немов начищений п’ятак, обличчя Гелени.

– Справді вмієте літати? Оце мегакруто! Я теж хочу літати. Це моя найбільша мрія!

Сільванія і Дака посміхнулися: вечоріє, а отже, якщо порушити кілька маминих правил,