Павутиння Шарлотти - Елвін Брукс Уайт
— А що ж треба написати? — запитав наймит.
— Напис буде такий: «Цукерманів славетний кабан».
Лерві схопив вила й пішов узяти навилок чистої соломи. «Все більше й більше зайвої роботи на мою голову! — подумки забідкався наймит. — От що значить мати такого поважного свинтуса на хазяйстві…»
За яблуневим садом, де закінчувалася стежка, був смітник, куди пан Цукерман викидав усяку таку всячину, яка більше вже нікому не була потрібна. Тут, на невеличкій галявині, захованій від світу молодими вільхами й заростями дикої малини, височіла дивовижна купа старих пляшок, порожніх бляшанок, брудних ганчірок, усякого залізяччя та битого скла, а ще поламаних завіс, порваних струн, розряджених батарейок, газет та журналів за минулі місяці, подертих губок для миття посуду, пошматованих комбінезонів, іржавих спиць, дірявих відер, забутих клинів… одне слово, всілякого непотреба, включно з непідхожого розміру ручкою від поламаної морозивниці. Пацюк Темплтон любив смітник і знав його, мов свої чотири лапи. Тут було стільки чудових схованок для пацюка! І щоразу тут можна було знайти свіжу викинуту бляшанку із прилиплою до стінок та дна їжею.
От і сьогодні Темплтон був на смітнику: рився, копався, нишпорив, нюшив… Коли ж пацюк повернувся до скотарні, в зубах його видніло оголошення, яке він видер із зіжмаканого журналу.
— Глянь, це підійде? — спитав він, показуючи оголошення Шарлотті. — Тут написано «хрумкий». Це ж якраз те, що треба написати у твоїй павутині!
— Та ти гіршого й придумати не міг! — обурилася Шарлотта. — Що ж тут доброго? Ми аж ніяк не хотіли б, щоб Цукерман думав, який хрумкий буде Вілбер у смаженому вигляді! Тоді він почне ще думати про хрумкий, хрусткий бекон та про смачнющу шинку. Цим ми вклали б йому в голову зовсім не ті думки, які нам треба. Ми повинні прославляти шляхетні Вілберові риси, а не його смакові якості. Піди й принеси інше слово — будь ласкав, Темплтоне!
Усім своїм виглядом пацюк виказав велике невдоволення. Але без зайвих слів подався крадькома до смітника й за якусь хвильку повернувся зі стяжкою бавовняної тканини.
— А це як, підійде? — запитав. — Ярлик зі старої сорочки.
Шарлотта уважно обдивилася ярлик. На ньому був напис: «тиснений».
— Вибач, Темплтоне, — сказала павучиха, — але й «тиснений» нікуди не годиться. Ми ж хочемо, щоб Цукерман думав, що Вілбер повненький, нівроку йому а не якийсь там тиснений чи стиснений. Тож мушу просити тебе, щоб ти зробив ще одну спробу.
— Та хто я тобі такий, хлопчик на побігеньках, чи що? — пробурчав пацюк. — Я не збираюся гаяти весь мій час на походеньки до смітника в пошуках рекламного матеріалу!
— Ну ще разочок! Будь ласочка! — прохала Шарлотта.
— Ну то ось що я зроблю, — мовив Темплтон. — Я знаю, де в дров'яній повітці лежить пакунок мильних пластівців. На пакунку там щось написано. Зараз принесу шматочок із написом.
Пацюк подерся нагору по мотузці, що звисала по стіні, й незабаром зник у отворі в стелі. За хвильку й повернувся, несучи в зубах стяжку блакитно-білого картону.
— Ось! — переможно видихнув Темплтон. — Оце безперечно підійде!
Шарлотта прочитала слова: «Новий блискучий ефект».
— А що це означає? — запитала павучиха, бо вона зроду не користувалася мильними пластівцями.
— Звідки мені знати? — запитанням на запитання відповів пацюк. — Ти просила, щоб я приніс слів, і я тобі їх приставив. Чи не здумаєш ти загадати мені тепер, щоб я прицуприкував тобі ще словника?
Разом павучиха й пацюк іще раз уважно перечитали ту мильну рекламу
— «Новий блискучий ефект», — повільно ще раз проказала Шарлотта. — Вілбере! — гукнула.
Кабанець, що саме спав у своїй соломі, зірвався на рівні ноги.
— Ану побігай! — звеліла Шарлотта. — Я хочу пересвідчитись, який ти справляєш ефект — чи ти й справді блискучий.
Вілбер оббіг свій двірок.
— А тепер назад, тільки швидше! — командувала павучиха.
Вілбер учвал помчав у зворотному напрямку. Шкіра його сяяла-блищала. Його хвіст красувався таким-то гарним верчиком.
— Ану ще підстрибни! — крикнула Шарлотта.
Вілбер щосили підскочив, щоб було якомога вище.
— Не згинаючи колін, торкнись землі вухами! — гукнула павучиха.
Вілбер виконав і цю команду.
— Перекинься назад із півобертом! — не вгамовувалася Шарлотта.
Вілбер виконав сальто назад, щосили при цьому викручуючись та вигинаючись.
— Чудово, Вілбере, — нарешті задовольнилася вимоглива павучиха. — А тепер можеш іще покуняти-покимарити. Дякую, Темплтоне! Ця мильна реклама, либонь, нам підійде. Хоча я й не певна, чи ефект, який справляє Вілбер, такий-то вже блискучий. Але його вибрики принаймні цікаві.
— Але ж це правда! — заперечив Вілбер. — Бо я й справді почуваюсь блискучим!
— Невже? — перепитала павучиха, з любов'ю дивлячись на друга-кабанчика. — Ну, ти й справді хороший підсвинок, а блискучим неодмінно станеш! Я в цій справі твого порятунку зайшла задалеко… то, мабуть, піду й до кінця.
Притомившись від своїх акробатичних викрутасів-обертасів, кабанець упав на чисту солому й заплющив очі. Солома начебто лоскотала, викликала свербіж — куди приємніший був коров'ячий гній, у ньому так м'яко, так уліжно лежиться! То він відсунув солому набік — і простягся в гною. Зітхнув. Клопітний видався цей день — перший день, коли йому, Вілберові, довелося бути «величезним». Від обіду до вечора десятки людей приходили до його загорожі, й він знай мусив стояти, позувати, намагаючись виглядати скількимога більш «величезним». А це вже він таки й стомився. Прийшла Ферн і тихенько вмостилася на своєму стільчику в куточку.
— Розкажи мені якусь бувальщину Шарлотто! — попрохав Вілбер, лежачи й чекаючи, поки прийде сон. — Розкажи мені бувальщину!
І Шарлотта, дарма що й сама була стомлена, уволила Вілберову волю.
— Колись давно, — розпочала вона, — я мала красуню кузину, котра довмілася сплести свою павутину
