Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

— Знову розмови! Причепи собі вірус. Це ж лише на кілька днів. Отже, можеш утратити рік свого жит­тя. Від цього не помирають.

Мозок Вассікіна запрацював, шукаючи відмовок. Нічого на думку не спадало.

— Добре, босе. Як скажете.

— Правильно. Тепер слухай мене. Це твій шанс. Зробиш усе правильно і просунешся в нашій органі­зації на кілька сходинок.

Вассікін вишкірився. Уявив шампанське і дорогі автомобілі.

— Якщо це справді батько молодого Фаула, хло­пець заплатить. Коли отримаєш гроші, скинь обох у затоку. Не хочу, щоб хтось потім улаштував венде­ту. Матимеш проблеми, телефонуй.

— Добре, босе.

— І ще одне.

— Так?

— Не телефонуй мені.

Лінія замовкла. Вассікін стояв і витріщався на те­лефон, немов той був заразним..

— Ну? — поцікавився Камар.

— Відправляємо другого листа.

На обличчі напарника розповзлася посмішка.

— Чудово. Нарешті все це скінчиться.

— А потім пакуємося і рушаємо до зони викиду вантажу.

Посмішка зникла, як лисиця в норі.

— Що? Зараз?

— Так. Зараз.

Камар забігав по маленькій кімнаті.

— Це божевілля. Повне божевілля. Фаула тут іще кілька днів не буде. Навіщо вдихати цю отруту два зайвих дні? В чому сенс?

Михайло простягнув слухавку.

— Скажи сам. Переконаний, Менеджеру сподоба­ється, що його називають божевільним.

Камар опустився на потерту канапу і сховав об­личчя в долонях.

— Невже це ніколи не скінчиться?

Напарник уставив диск у старий дисковод.

— Цього не знаю, — сказав він і відправив уже підготованого листа. — Але знаю, що іще станеться, якщо ми зробимо не так, як сказав Бритва.

Камар зітхнув.

— Піду покричу трохи на полоненого.

— Думаєш, допоможе?

— Ні, — зізнався Камар. — Але мені полегшає.

Е93, Арктичний порт

Арктична станція ніколи не мала у туристів велику популярність. Звісно, айсберги і білі ведмеді дуже гарні, але кому заради них схочеться обвітрювати ле­гені радіаційним повітрям?

Холлі пришвартувала транспортер до єдиної платформи. Сам термінал нагадував простенький склад. Уздовж стіни завмер конвеєр для багажу, в трубах біля самої підлоги шаруділи комахи.

Холлі передала людині шубу й рукавички, які діс­тала зі старої шафи.

— Закутуйся, Хлопчику Бруду. На вулиці хо­лодно.

Двічі повторювати не довелося. Сонячні батареї термінала вже давно вийшли з ладу, і від холоду сті­ни порепалися, як горіхи в тисках.

Батлерові Холлі також кинула шубу.

— Знаєш, Батлере, а від тебе смердить! — розсмі­ялася вона.

Охоронець спохмурнів.

— Це все через твій антирадіаційний гель. Здаєть­ся, моя шкіра навіть колір змінила.

— Не хвилюйся. Якісь п’ятдесят років — і гель зійде.

Батлер застібнув шубу до самої шиї.

— Не розумію, навіщо нам кутатися. Ми ж у кос­тюмах.

- Шуби для маскування, — пояснила Холлі, на­мазуючи антирадіаційним гелем обличчя і шию. — Якщо увімкнемо захист, наші вібрації нівелюють дію костюма. Із таким самим успіхом можна пірнути н ядерний реактор. Отже, сьогодні ми всі люди.

Артеміс спохмурнів. Якщо ельфи не зможуть ско­ристатися захистом, то врятувати батька буде склад­ніше. Потрібно переглянути план.

Менше розмов, — гримнув Рут і натягнув на загострені вуха ведмежого капелюха. Вирушаємо на п'яту. Усі мають бути озброєними і небезпечними. Навіть ти, Фауле, якщо твої слабкі ручки втримають зброю.

Артеміс вибрав з арсеналу транспортера ельфійського пістолета. Вставив батарею, перевів рівень до трьох.

— Не хвилюйтеся за мене, командире. Я трену­вався. У нашому маєтку залишилося багатенько ель­фійської зброї.

Обличчя Рута потемнішало на один тон.

— Стріляти в картонний силует — це не те ж саме, що стріляти у справжню людину.

Артеміс посміхнувся своєю вампірською усміш­кою:

Якщо все піде за планом, зброя нам не знадобиться. Перший етап дуже простий — установлюємо спостереження за квартирою Вассікіна. За слушної нагоди Батлер викраде нашого російського друга,

і ми вп’ятьох трохи побалакаємо. Переконаний, під дією вашого месмеру він розкаже нам усе що потріб­но. Тоді нам лишиться лише обеззброїти охорону і врятувати мого батька.

Рут зав’язав рота теплим шарфом.

— А якщо все піде не за планом?

Очі хлопця стали холодними і рішучими.

— Тоді, командире, доведеться імпровізувати.

У Холлі всередині все похололо. І причиною тому була не погода.

*

Термінал був розташований під двадцятьма мет­рами льоду. Вони скористалися запасним ліфтом, і через кілька хвилин група вийшла в арктичну ніч. Вони дуже нагадували трьох дітлахів під наглядом одного дорослого. Щоправда, у трьох діточок під по­лами одягу була якась нелюдська зброя.

Холлі звірилася з СР8-локатором на руці.

— Ми в районі Рости, командире. Двадцять кліків на північ від Мурманська.

— Що Фоулі дізнався про погоду? Не хотілося б потрапити у завірюху за кілька миль від нашої цілі.

— Не можу з ним зв’язатися. Магмові спалахи іще не вщухли.

— Дарвіт, — вилаявся Рут. — Що ж, думаю, підемо ніжками. Батлере, ти експерт, підеш першим. Капітане Шорт, замикатимеш. Можеш штовхати будь- кого, хто відставатиме.

Холлі підморгнула Артемісові.

— Двічі повторювати мені не потрібно, сер.

— Так я і думав, — пробурчав Рут, і на губах у ньо­го промайнула тінь посмішки.

Різношерста група потупцяла в місячному світлі на південний схід. І йшли вони, аж доки не дісталися залізниці. Захиститися від вітру можна було лише попід вагонами. Просувалися дуже повільно. Пів­нічний вітер проникав до кожної шпаринки в одязі, а мороз колов неприкриту шкіру мільйонами елек­тричних голок.

Говорили мало. Арктика впливала на людей, на­віть якщо троє з них і були в костюмах із підігрівом.

Тишу порушила Холлі. Щось її тривожило вже деякий час.

— Скажи мені, Фауле, — звернулася вона до хлоп­ця. — Твій батько схожий на тебе?

Артеміс уповільнив крок.

— Дивне питання. Чому це тебе цікавить?

— Ну, ти не друг Народу. А що як людина, яку ми збираємось урятувати, нас знищить?

Запала довга тиша, яку порушувало тільки торохко­тіння зубів. Холлі побачила, як Артеміс роззявив рота.

— Немає підстав турбуватися, капітане. Мій бать­ко, хоча деякі його справи і були протизаконними, був... Він шляхетна людина. Він би ніколи не скрив­див іншої істоти.

Холлі ледь висмикнула чобіт зі снігу.

— Що ж сталося з тобою?

Пара з рота хлопця перетворювалася на мініатюрні крижинки.

— Я... Я зробив помилку.

Холлі прищулила очі йому в спину. Чи щиро ти це сказав, Артемісе Фаул? Важко повірити. Але більше за все її вразило, що вона не знала, як до цього ста­витись. Простити або покарати? Врешті-решт вона вирішила поки утриматися від висновків. На якийсь час.

Вони перейшли через яр із