Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці - Йон Колфер

Рут помітив не відразу.

— Проблеми?

Батлер прикрив очі й оглянув засніжене поле, по­шукав сліди.

- Можливо. Гарне місце для несподіваного на­паду.

- Можливо. Якщо комусь відомо, що ми при­їхали.

- А таке можливо? Чи міг хтось про це дізна­тися?

Рут гмикнув, і з рота в нього вилетіла біла хмарка.

— Неможливо. Підйомник було повністю ізольо­вано, а охорона в ЛЕП найкраща на планеті.

І саме цієї миті на них вискочили гобліни.

Батлер схопив Артеміса за комір і безцеремон­но кинув у замет. Друга рука уже тягнулася до зброї.

— Пригніть голову, Артемісе. Час відпрацьовува­ти мою зарплатню.

Артеміс відповів би, не будь його голова на метр під снігом.

До них бігло четверо гоблінів. їхні темні силуети добре виділялися на тлі зоряного неба. Вони шви­денько злетіли метрів на триста, навіть не намагаю­чись приховатися. Вони не атакували, не бігли, про­сто висіли над ельфами і людьми.

— Гобліни, — прогарчав Рут і приставив до плеча гвинтівку «Нейтрино-дальнобій». — Занадто дурні, щоб жити. А могли просто дати нам спокій.

Батлер вибрав ціль, розставив ноги, щоб краще втриматися:

— Чекатимемо, поки зможемо розгледіти білки їхніх очей, командире?

— У гоблінів немає білків в очах, — відповів Рут. — А якби і були, можеш опускати зброю. Ми з капіта­ном Шорт розберемося з ними. Немає потреби ніко­го вбивати.

Батлер сунув «Зігзауер» у кобуру під рукою. Все одно з такої відстані не вцілити. Цікаво, як Холлі і Рут поводитимуться на полі бою. Життя Артеміса значною мірою залежало саме від них. Не кажучи вже про його власну шкуру.

Батлер озирнувся. Холлі з командиром уже кла­цали різною зброєю. Безрезультатно. Зброя була дохла, як миша в церкві.

— Не розумію, — пробурмотів Рут. — Я ж сам усе перевіряв.

Артеміс, звісно, зрозумів першим. Він витрусив сніг із волосся.

— Саботаж, — заявив хлопець і відкинув непо­трібний ельфійський пістолет. — Інших варіантів не­має. Ось чому Б’ва Келл потрібні «Софтноузи». Вони збираються знешкодити ельфійські лазери.

Але командир його не слухав. І Батлер також. Часу на кмітливі дедуктивні міркування не було. Вони тут як на долоні — темні постаті на білому арк­тичному снігу. Теорію підтвердили кілька пострілів із лазерів «Софтноуз», від яких під самими ногами лишилися глибокі дірки.

Холлі активувала оптику на шоломі, наблизила зображення ворога.

— Схоже, один із них має «Софтноуза», сер. Щось із довгим барелем.

— Нам потрібно прикриття. Швидко!

Батлер кивнув.

— Дивіться! Виступ. Майже біля краю.

Слуга схопив підопічного за комір і підхопив, як дитина кошенятко. Вони насилу бігли по снігу до ви­ступу. Може, мільйон років тому крига й розтанула трохи, шар льоду поплив, але потім усе знову за­мерзло. Лишилася така собі складочка і протримала­ся цілу вічність, щоб тепер урятувати їхні життя.

Вони пірнули під навіс, забилися аж під саму кри­жану стіну. Навіс був досить товстий, щоб витрима­ти постріли з будь-якої відомої зброї.

Батлер прикрив Артеміса своїм тілом, час від часу поглядаючи вгору.

— Дуже далеко. Не можу нічого розгледіти. Холлі?

Капітан Шорт висунула голову з-під краю крижа­ної пластини, навела оптику.

— Ну, що вони там задумали?

Холлі кілька хвилин зачекала, поки силуети не стали чіткішими.

— Дивно, — сказала вона. — Вони всі стріляють, але...

— Але що, капітане?

Холлі постукала по шолому, щоб упевнитися, що лінзи працюють.

— Може, моя оптика збилася, сер, але схоже, вони навмисне стріляють мимо, ціляться кудись за наши­ми головами.

У Батлера кров ударила в голову.

— Пастка! — закричав він і потягнувся за Артемісом. — Усі тікаємо! Усі тікаємо!

І саме цієї миті через стрілянину гоблінів п’ятдесят тон скелі, криги і снігу обрушилися на землю.

їм майже вдалося. Звісно, оте майже не виграє мі­шечок золота у гномську рулетку. Якби не Батлер, ні­хто б не вижив. А з ним щось трапилося. Незрозумі­лий приплив сил. Щось схоже на ту силу, яка змушує матерів піднімати важкі дерева, аби врятувати дити­ну. Дворецький ухопив Артеміса з Холлі, розмахнув­ся і кинув їх, як камінці у ставок. Не найшляхетніший спосіб подорожувати, але це врятувало їхні кістки, що могли легко перетворитися на крижаний пил.

Удруге за кілька секунд Артеміс приземлився носом у замет. Позаду продиралися крізь сніг Батлер із Рутом, чоботи ковзали по крижаній поверхні. Повітря розі­рвало гуркотом лавини, і пакова крига під ногами хрус­нула. Шматки каменю і льоду закрили вихід із-під наві­су, немов ґрати. Батлер із Рутом опинилися в пастці.

Холлі скочила на ноги і кинулася до командира. Та що вона могла вдіяти? Приєднатися до них?

— Тримайтеся подалі, капітане, — наказав Рут у мікрофон шолома. — Це наказ!

— Командире, — ледь видихнула Холлі. — Ви жи­вий!

— Здається, — отримала вона відповідь. — Батлер непритомний, вихід заблоковано. Навіс от-от обвалиться. Він тримається завдяки уламкам. Якщо їх прибрати, щоб ми могли вибратись...

Принаймні вони лишилися живими. В пастці, але живі. План, потрібен план.

Холлі була на диво спокійною. Саме ця риса і ро­била її чудовим агентом. Навіть у найнапруженішій ситуації капітан Шорт зберігала здатність діяти. І ча­сом ті дії рятували життя. На симуляторі під час ка­пітанських іспитів Холлі засліпила непереможних порогів прожектором. Технічно вона їх перемогла, тож звання їй присвоїли.

Холлі сказала в мікрофон:

— Командире, розстебніть Батлерів пасок і при­стебніться до нього самі. Я вас обох витягну.

— Зрозумів тебе, Холлі. Потрібен гак?

— Якщо у вас є.

— Зачекай.

Із-поміж крижаних уламків вилетів гак і приземлився за метр від чобіт Холлі. За гаком тягнулася гонка, але міцна мотузка.

Холлі зачепила гак за власний пасок, перевірила, чи не зачепилася десь мотузка. Тим часом із намету вибрався Артеміс.

— Безглуздий план, — заявив він і обтрусив сніг із рукава. — Ти ж не сподіваєшся витягнути тих двох із такою швидкістю, щоб і кригу зламати, і під улам­ками їх не поховати.

— Я і не збираюсь їх витягувати, — відрізала Холлі.

— То хто їх витягне?

Капітан Шорт махнула в бік рейок. До них набли­жався зелений потяг.

— Он хто, — сказала вона.

Лишилося троє гоблінів. їх звали Дналл, Аймон і Найл. Троє претендентів на щойно звільнену поса­ду лейтенанта. Лейтенант Полл вийшов у відставку, коли заблизько підібрався до лавини, і його потягну­ла за собою п’ятисоткілограмова бурулька.

Вони піднялися на триста метрів, щоб їх