Михайло Васильович Ломоносов - Юрій Якович Фіалков
Нині це вже випробуваний журналістський прийом: беручи інтерв’ю у знатної людини, на закінчення спитати про її «хоббі»— захоплення. Здебільшого в кожного таке «хоббі» є. Один віддає свій вільний час реставрації старовинних картин, другий збирає люльки і вдоволено показує всі свої 1990 експонатів, третій — з насолодою випилює лобзиком, четвертий… А втім, всіх «хоббі» не перелічити. Можна знайти й таких, які в вільний час пишуть вірші, інколи й непогані.
Ломоносовську поезію ніяк не можна назвати захопленням ученого. І тому, що Ломоносов не ставився до своїх віршів як до інтелектуального дозвілля. I тому, що вірші Ломоносова позначені справжнім професіоналізмом, і тому, що, коли б Ломоносова спитали, хто він: хімік чи поет, він, поза всяким сумнівом, глибоко б замислився. Тому, що він був хіміком. I тому, що він був поетом.
Ні, це не хімік серед поетів, І не поет серед хіміків. Учений і поет злилися в ньому воєдино. Не можна назвати в історії культури другого Діяча, якому звання «вчений-поет» пасувало б більше, ніж Ломоносову. Лукрецій Кар! Можливо, та все ж учений. Гете! Звичайно поет, геніальний поет, який цікавився питаннями природознавства. Ломоносов! Поет-вчений чи вчений-поет — кому як подобається.
Неважко зрозуміти, чому Ломоносов, беручись викладати ті чи інші наукові проблеми, раптом (можливо, несподівано для самого себе) починає писати віршами. Це ті проблеми, які особливо сильно вражали його уяву, особливо сильно зворушували його вразливу Душу.
Ось, приміром, північне сяйво. Хіба можна говорити про це чудо не віршами! І тоді народжуються рядки «Роздуми над північним сяйвом».
Починаються вони описом ночі, кращого за який, мабуть, немає в російській літературі XVIII століття:
Лицо свое скрывает день, Поля покрыла влажна ночь, Взошла на горы чорна тень, Лучи от нас прогнала прочь. Открьлась бездна, звезд полна: Звездам числа нет, бездне — дна.Однак «Роздуми над північним сяйвом» — наукова праця. І відповідно до правил побудови «дисертації», хай і віршованої, ставляться запитання:
Что зыблет ясный ночью луч? Что тонкий пламень в твердь разит? Как молния без грозных туч Стремится от земли в зенит? Как может быть, чтоб мерзлый пар Среди зимы рождал пожар?Суворі закони побудови наукової праці зберігаються І далі. Ломоносов наводить короткий виклад існуючих теорій виникнення північного сяйва:
Там{Тобто в небі.} спорит жирна мгла с водой; Иль солнечны лучи блестят, Склонясь сквозь воздух к нам густой; Иль тучных гор верхи горят; Иль в море дуть престал зефир, И гладки волны бьют в эфир.Симпатії автора явно на стороні «ефіру». Це й зрозуміло: в ті роки, коли писались «Роздуми над північним сяйвом» (1743), Ломоносов був гарячим прихильником теорії, яка пояснювала багато фізичних іг зокрема, оптичні явища існуванням особливої невагомої матерії — ефіру.
Сам Ломоносов розглядав багато своїх поетичних творів як наукові праці. Відомо, що в наукових статтях і книжках учені часто посилаються на попередні праці з певного питання — своїх чи інших авторів. У «дисертації» «Слово про повітряні явища», написаній кілька років пізніше, Ломоносов, повертаючись до обговорення причин північного сяйва, пише: «…ода моя про північне сяйво, створена 1743 року…, містить мою давню думку, що північне сяйво рухом ефіру утворюватись може».
Останні півтора десятиліття життя Ломоносов був у добрих відносинах з графом Іваном Івановичем Шуваловим. Сьогодні не легко збагнути джерела цієї дружби. Можливо, Ломоносову імпонувало, що граф Шувалов цікавиться науками. Правда, захоплення це було більш ніж поверхове і проявлялось головним чином у виписуванні багатьох навряд чи пізніше прочитаних книжок. Але все-таки краще захоплюватись, хоч і поверхово, наукою, ніж подібно до решти вельмож проводити час на полюванні з псами чи в картярській грі. Що ж до душевної прихильності графа до Ломоносова, то кому з вельмож не принадно було приймати у своєму домі вченого, який навіть до самої цариці ходив лише з обов’язку?
…Трапилась ця історія на одному з розкішних балів, улаштовувати які граф Іван Іванович був великий любитель. Ломоносов з’явився на бал (не ображати ж ясновельможного товариша!), нудьгуючи тинявся по кімнатах, віддалік од великого залу і голосної музики В карти він не грав, танцям навчений не був, та й не розумів, яке задоволення можна знаходити, присідаючи під музику перед криноліновими дамами. Тому він навіть зрадів, коли до нього підійшов молодий чоловік в панталонах неймовірно голубого кольору і в парику з такими великими буклями, наче їх накручували на артилерійські ядра середнього калібру.
Франт низько поклонився і, не відрекомендувавшись, спитав, чи не вважає пан професор, що скляні гудзики на його камзолі давно вийшли з моди і що зараз не те, що пану професору, а навіть йому, невченому, інакше як при срібних, а то і позолочених гудзиках з’являтися на бал незручно. Іншого разу молодому франту за таке нахабство довелось би проїхатись на своїх небесних панталонах по паркету всіх сімнадцяти шувалівських залів. Але сьогодні Ломоносов був настроєний миролюбно і тому, взявши молодого
