Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Є, — несподівано промовив фізрук. — Ми ніде не подінемось, ми просто залишимось без роботи.

— Правильно! — випалив директор. — Без-ро-бо-ти! Всі чули? А що ж тоді буде? Я маю на увазі — що ж станеться з нашими серцями? Кому ми тоді віддаватимемо наші серця? Кому? Якщо не буде нашої школи і в ній не буде наших дорогих школярів?

— Подумаєш — не буде кольорів, — пхикнула Ніна Силівна. — Я їх вже років двадцять не бачу, усе сіре. І нічого, живу. Не панікуй, Павлушко, ти ще в нас молоденький.

— От-от, — підвищив голос Павло Панасович, — в тому якраз і є наша біда, що треба дивитися. Треба дивитися правді в очі й визнати: ми всі тут старі пеньки. Як не крути, а нас прикриють.

— Кх-кхи, — урвала промову свого керівника Парасина Павлівна. — Я хочу нагадати вам, Павле Панасовичу, що в нашому колективі відучора є й молоді люди.

Остап почервонів.

— А вам, Парасино Павлівно, нагадаю, що лише збіг обставин примусив мене. Примусив мене вчора змінити своє рішення щодо цього юнака. І я прийняв його на роботу. Але це нічого не міняє. Навіть не варто чекати три дні і терпіти інспекторів з їхніми перевірками. Нехай одразу закривають школу і крапка. Що тут мучитись.

— Як же це? — тут уже не витерпів Остап. — Ми повинні боротися! Не можна ж так просто опускати руки! Мусимо перемогти!

— А вам, молодий чоловіче, скажу таке: забудьте про перемогу. Ви лиш подумайте і уявіть, що буде, коли та парочка побачить нашого Геннадія Івановича в дії?

— А що таке? — стрепенувся фізрук. — Що Геннадій Іванович? Геннадій Іванович у формі!

Він хотів випнути худорляві старечі груди, але зойкнув і вхопився за поперек:

— Ой, матері його ковінька, шпигає в поясницю!

— От бачите, — зітхнув директор, — Геннадію Івановичу, вибачте, але, крім гри в доміно й дурня ви вже давно нічому навчити дітей не здатні. А візьмімо нашу дорогеньку Ніну Силівну хоча б...

— Ще чого! — обурилася вчителька. — Нічого ви в мене не візьмете. Ніяких курчат. А от гусенятами можу трохи поділитися. В мене цього року гусенят чимало вилупилося.

— Добре, добре, дорогенька, — поспішив погодитися Павло Панасович.

— Ні, не дорогенькі. По десять гривень віддам, — ніяк не вгавала Ніна Силівна.

— Бачите, юначе, це крах, це просто катастрофа і фіаско. Минулися ті часи, коли в нас сто сімдесят учнів училося. Ви, юначе, не повірите, але в нас ще не так давно навіть живий куточок у школі був. А тоді... Тоді дітей стало як кіт наплакав, тваринок ми в добрі руки пороздавали. Ет!

Директорові навіть сльози на очі навернулися: видно, прикрі спогади наринули на нього. Далі він опанував себе і знову повів рівним голосом:

— Рятунку немає. Шукайте собі іншої школи, юначе. На жаль, це, мабуть, наша остання педрада. Все, колеги, я йду до себе, а ви... а... — він махнув рукою і понуро пішов до дверей.

— Але я хочу працювати в цій школі! — дивуючись власному завзяттю, випалив Остап і вхопив Павла Панасовича за рукав. — Давайте хоч спробуємо.

Директор здивовано звів брови і пильно-пильно придивився до юного вчителя. Наче щойно побачив його вперше. Потім глянув на свою вірну помічницю Парасину Павлівну, обвів поглядом інших учителів. Завучка мовчки кивала. Ніна Силівна і Геннадій Іванович з надією дивились на директора.

— Куди ж ми тоді? — стиха промовив фізрук. — Павле Панасовичу, куди ж тоді? Це ж наш дім.

— Не здаваймося, — підтримав дідуся Остап.

— Ну, гаразд, дорогенькі, — якось ніби переродився, помолодшав Павло Панасович. — Гаразд, є в мене план. Тільки попереджаю, юначе, — подивився він на Остапа, — попереджаю, що ви втрапили в халепу.

— Пусте! — посміхнувся Остап. — До халеп мені не звикати.

План починає діяти

У школі все було готове до перевірки. За кілька хвилин після наради Павло Панасович ознайомив учителів з планом, якого всі мусили чітко дотримуватись. І, якщо пощастить, то їхню школу омине сумний жереб багатьох неперспективних на думку вищого керівництва невеличких сільських шкіл. Через брак учителів і учнів їх ліквідовували, тобто закривали назавжди.

План директора був такий:

1. Павло Панасович вдає, що він дуже радий інспекторам.

2. Парасина Павлівна вдає, що тюлю на вікнах і не повинно бути.

3. Геннадій Іванович вдає з себе сторожа.

4. Ніна Силівна вдає з себе прибиральницю.

5. Остап Валерійович по черзі вдає з себе Геннадія Івановича і Ніну Силівну.

Інспектори прибули за кілька хвилин до початку уроків.

Петро Бредович час від часу просив у Анжели Джолівни маленьке люстерко від пудрениці й уважно вивчав у ньому свою лискучу голову. Після нічних процедур інспекторова лисина рожевіла, неначе ніжна ранкова мальва. Сам він був сонний, але мав піднесений настрій.

Анжела Джолівна теж була в гуморі. Певно, на її настрої позначилися вчорашня вечеря й не менш смачний сьогоднішній сніданок.

Павло Панасович і Парасина Павлівна зустріли гостей на порозі школи.

— А ми вас вже зачекалися! — защебетав директор. — Як відпочили?

— Усе гаразд, — відповів Петро Бредович. — Ходімо вже перевіряти. Анжелочко Джолівно, все записуйте.

— Аякже, Петре Бредовичу, аякже, — закивала його помічниця і витягла з сумочки свій нотатник.

— З чого почнете? — поцікавився Павло Панасович, вдаючи, що йому взагалі-то байдуже, з чого перевіряльники почнуть свою роботу, бо в його школі, схоже, скрізь усе в порядку.

— Спочатку подивимось, як ваші діти займаються фізкультурою, чи немає перенавантажень, — рішуче промовив інспектор. — Де тут у вас спортзал?

— Авжеж, авжеж, — погодився директор. — Чули, Парасино Павлівно? Йдемо на фізкультуру. — Він непомітно підморгнув завучці.

Парасина Павлівна все зрозуміла і чимдуж дременула до вчительської.

— Що це з нею трапилось? — здивувалася Анжела Джолівна.

— Е-е... Мабуть, згадала, що праску забула вимкнути, — придумав Павло Панасович.

— Запишіть, Анжелочко Джолівно, — наказав головний інспектор, — так і запишіть: у школі відбуваються кричущі порушення пожежної безпеки.

— Добре, запишу, — відповіла товстуха, — але праска в учительській — це правильно. Вчителі завжди повинні мати охайний вигляд. Тут я б поставила плюс.

Тим часом захекана