Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

Остап пішов на свій перший урок.

У пастці

Від печери неспроста розходився людський дух: всередині справді сиділи грішники. Їх було чимало, і вони одразу оточили зайшлих нечистих щільним кільцем.

Служителі пекла наїжачили шерсть і ощирились, стало ясно, що вони по-дурному попалися в лабети чортоловів. Та ще й як по-дурному — самі прийшли. Лише пан Шкварчак не злякався, а навпаки звеселів, хоч і видно було, що він хвилюється.

— Що це?! Куди ти нас завів? — прогарчав Довбня.

— Куди треба, — огризнувся Люцивул. — Беріть їх, — кинув до грішників, — я привів трьох друзів! Забирайте!

— Ах ти ж... — просичав Копито. — Ти ж нас продав! За що?! За що продав?!

— За путівку нагору, — промовив Вельзепер, до якого тут-таки дійшов сенс реклами при вході. — Пан Шкварчак привів нас сюди, а за це його відпустять у верхній світ.

— Правильно, Вельзедупе, правильно, — Люцивулів писок розплився в бридкій посмішці. — Ви підете в казани, а я піду нагору, туди, де вже давно все наше найвище начальство ніжиться на сонячних островах і горя не знає!

— Підеш, підеш! — обізвався один з грішників, мабуть, найстарший. — Ану, хлопці, крутіть їм копита! — Усі ви підете, куди треба! Ха-ха-ха!

Грішники накинулись на Вельзепера, Копита й Довбню. Не згидували вони й Люцивулом. За якісь дві-три хвилини усі четверо лежали долілиць з цупко зв’язаними докупи ногами й руками.

— А я?! А мене навіщо?! — репетував пан Шкварчак. — Це ж я їх привів, мені ж путівку треба дати!

— Мовчи вже, дурило синьориле! — реготали грішники.

— Яку путівку?! — скалився грішницький старшак. — Усім вам одна путівка — в казани зі смолою! А нагору ми б і самі не проти потрапити, та ніхто не знає туди ходу. Хіба рік б’ємося, щоб знайти вихід! Гай-гай! Тільки й чекаємо, доки попадеться нам якийсь нечистий, що знає, як звідси до світла вибратись. Серед вас, часом, немає таких знавців?

Чорти мовчали, було чути тільки їхнє сердите сопіння.

— Ну, та годі з вами патякати, — махнув рукою ватажок грішників. — За чотирьох рогатих нам і так чималу купку грошенят відсиплють. А з грошиками і в пеклі непогано прилаштуватися можна, ге, хлопці?!

Грішники схвально зареготали.

Почувши слово «чотирьох», пан Шкварчак заскавулів, а потім і заридав ледь не на повен голос:

— Жертва реклами! Я жертва рекла-га-ами!

— А бачите, — дорікнув йому Вельзепер, — ваша ж брехня вас і погубила. Привела в таку ж пастку, що ви для нас готували, пане Люцивуле. Отак. Терпіть тепер, годі скиглити.

Їх укинули до великої клітки на колесах, і троє грішників покотили її вибоїстою гірською дорогою у напрямку Вогняної Долини.

В гостях у Тягниряднів

Петро Бредович і Анжела Джолівна були тяжко здивовані. За все своє кипуче інспекторське життя вони не те що не їли, а навіть ніколи й не бачили стільки вареників за раз. Тітка Галя Тягнирядниха на славу постаралася. І з м’ясом наварила, і з вишнями, і з сиром, і навіть з грибами. Усе це вона виставила на стіл у чотирьох глибочезних мисках перед поважними гостями з області. У глинянім глечику була густа-прегуста сметана.

Дядько Василь теж не пас задніх і довершив композицію двома суліями з оковитою власного виробництва. В одному бутлі була, звісно, зефірівка, в другому — мармеладівка. Тягнирядни вміли приймати гостей.

— Канєшно, у нас усе по-простому, — ніби вибачаючись, зауважив господар, — але чим багаті, тим і раді. Прошу до столу, зараз покуштуєте найкращого в світі напою.

Анжела Джолівна налягала на вареники, Петро Бредович делікатно відмовлявся від зефірівки, але по півчарочки мармеладівки перекидав, виголошуючи при цьому довгі як собача пісня тости. Спочатку за здоров’я господарів, потім за те, щоб у хазяйки руки не боліли, потім за кохання й за Анжелочку Джолівну, а далі знову і знову за вдалу перевірку й успішне закриття безперспективної Глинятинської «семирічки».

— А що, справді закриєте нашу школу? — щоразу сплескувала в долоні тітка Галя. — А де ж дітки вчитимуться?

— Безсумнівно! — запевняв інспектор. — А діти у район ходитимуть. Там і школа нова, і вчителів достатньо. Правда, Анжелочко Джолівно.

— Авжеж, авжеж, — кивала помічниця. — А подайте-но мені ще отих вареничків. То з чим?

— То з грибами, якщо ваша ласка, — чемно відповідала хазяйка. — Їжте на здоров’я.

— А вашій школі гаплик, — копилив губи Петро Бредович. — День-два попрацюємо — і аллєс капут.

— Але ж і непроста, мабуть, у вас робота? — допитувалася тітка Галя.

— Та є трохи, — погоджувався головний інспектор. — Нервова до неможливості. Оце бачите? — він ляснув себе по лисині. — Це, думаєте, що?

— Голова? — припустила жінка.

— Ні, — заперечив уже добре захмелілий Петро Бредович, — ні, це не голова. Так, фактично це голова. Але яка? Це не проста голова. О, шановні, це золота голова!

— Воно-то так, канєшно, — встряв у розмову дядько Василь, — але, як той казав, не все золото, що блищить.

— Істина! — випалив інспектор. — Ви мудрий чоловік. Ви все бачите, як воно є. Правильно — блищить. А чому? Бо нерви. Нерви, шановні, усе нерви. Он Анжелочка Джолівна пам’ятає, які тут колись буяли хащі! — з цими словами Петро Бредович знову ляснув себе по лисині.

— Шалені, — підтвердила товстуха. — Пригадую, коли я перейшла з дитсадка в облвно працювати, то у вас такий чуб був, що аж ну.

— А ви і в дитячому садочку працювали? — спитала господиня.

— Було діло. А перед тим ще в пологовому будинку. Ну, то я ще зовсім молоденька була.

— Мабуть, цікаво в пологовому будинку працювати? — оживилася тітка Тягнирядниха. — Немовляточка там тобі, як пуп’яночки... Ох, і люблю ж малечу!.. Але чому ж ви покинули ту роботу, перепрошую?

— Чому? — задумалася товстуха. — Хто його знає. Я й не думала про це ніколи. А й справді: чому я пішла з пологового? Сама не знаю. Наче якийсь чорт мене напоумив. Дивно, чому ж я таки пішла? А, чого вже там! Пішла — та й годі. Навіщо минуле ворушити. Ану ж, скуштую ще одненького з тієї мисочки. То з чим, перепрошую?

— З вишнями,