Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.

Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.

Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.

Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.

— А як там, нагорі? — тихо спитала Ґорзулія.

— Не знаю, — відповів Вельзепер. — Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.

— А що таке дерева? — Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. — І яке те небо?

— Небо? — недодідько задумався. — Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, — блакитне.

— Якби ж то хоч разок його побачити, — замріяно зітхнула фурія.

— Побачимо, — Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. — Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.

— Я боюся, — стиха зронила бісичка. — А раптом для нас там не знайдеться місця.

— Оцього я не знаю. Але побачимо. Принаймні спробувати треба, бо тут усе одно через грішників нам життя не буде.

— А там, нагорі, вони теж є?

— А куди ж без них? Є.

— Цікаво, чи всі людські душі грішні?

— Кажуть, що всі. Але не всі пропащі, Ґорзю. Далеко не всі.

— Це добре. Дуже добре.

Ґорзулія поклала голову на Вельзеперове плече і спробувала уявити собі небо.

Перевірка триває

Наступного ранку Петро Бредович прокинувся від того, що його голова пашіла, наче розжарена сковорода.

— Мабуть, волосся в ріст пішло — не чувся від радості старший інспектор. Окрилений таким здогадом, він вискочив на кухню. Там вже поралася біля столу його помічниця.

— Ану, Анжело Джолівно, гляньте, що там у мене? Так пече, так пече...

— Господи! — сплеснула в долоні помічниця. — Хто це вам голову роздряпав?

— Та що там? — кипів від нетерплячки Петро Бредович. — Ану, дайте люстерко — я сам подивлюся.

З дзеркальця на нього дивився він і не він. На лице Петро Бредович себе, звісна річ, упізнав, але голова мала дивний вигляд: була геть червона.

— Ого! — інспектор обережно провів по маківці долонею. — Ой! Пече, зараза!..

— Як же ви тепер підете до школи?! — схопилася за голову Анжела Джолівна.

— Пусте, щось придумаємо. Краса потребує жертв, Анжелочко Джолівно. Спитайте в хазяйки, чи є в неї зеленка.

Директор Глинятинської семирічки, як і обіцяв, зрання нетерпляче виглядав інспекцію з вікна. Щоправда, спочатку він подумав, що до їхнього села завітали інопланетяни. Ну, принаймні один. Павло Панасович вже вхопився за телефон, щоб дзвонити Триндицеві, але пригледівся й передумав.

Грузькою, розбитою підводами дорогою до школи прямував Петро Бредович. І не дарма директор переплутав його з прибульцем: інспекторова голова була густо намащена зеленкою. Слідом за старшим перевіряльником ледве встигала Анжела Джолівна.

Уся шкільна команда була вже напоготові: Остап Валерійович чекав у вчительській кімнаті вістунку, тобто Парасину Павлівну; Ніна Силівна у формі прибиральниці чатувала там само. Геннадій Іванович цього разу стояв у коридорі, біля дверей учительської: щоб Парасина Павлівна могла здалеку гукнути йому про маршрут інспекторів, а він міг швидше переказати Остапові.

— Добридень вам, — привітався з гостями директор.

— І вам доброго дня, — побажала йому Анжела Джолівна.

Петро Бредович мовчки кивнув.

— Як почувається пан інспектор? — запитав Павло Панасович.

— Дякую, добре, — відповів Петро Бредович.

— Ви впевнені? — директор покосився на його лисину, що кольором тепер нагадувала більярдний стіл.

— Якщо ви натякаєте на мою голову, то забудьте. Це не те, про що ви подумали, пане директоре. Це — ідейне.

— Що ви маєте на увазі?

— Я записався до партії «Зелених».

— Буває, — з розумінням кивнув Павло Панасович. — Я в молодості теж. Теж кілька разів записувався. Точніше вписувався не туди, куди треба. Тільки я частіше носом або оком. То як — ідемо на урок?

— Аякже. Тільки не на фізкультуру.

— А куди? — поцікавилась Парасина Павлівна, що поруч з директором, наче спринтерка, стояла в позиції низького старту.

— А ходімо на урок до першого класу. Є ж у вас цього року першокласники.

— Скільки завгодно! — закопилив губу Павло Панасович. — Ге, Парасино Павлівно?

Але завучка вже стартонула у напрямку до вчительської.

— Знову праска? — підозріливо глипнув на директора Петро Бредович.

— Ні-ні, — заперечив той, — я думаю, що Парасина Павлівна просто вирішила перевірити, чи не дуже слизько натерли підлогу. Щоб ніхто, не приведи господи. Не впав, я маю на увазі. О, о, бачите, гримнулась, я ж казав.

— Оце правильно, — втішився Петро Бредович. — Можете поставити маленький плюсик, Анжело Джолівно. Ну, то ведіть, Павле Панасовичу. Подивимося на ваших першачків.

Цього разу Остапові довелося перебиратися в Ніну Силівну. А це, повірте, складніше, ніж просто вдягти спортивний костюм і кросівки. З жіночим одягом Остап ще зроду не мав справи. А тут мало того, що треба було вдягти спідницю, кофтину й панчохи, то ще ж обов’язково мусив нап’ялити на себе якусь стару перуку і окуляри. На додаток — ще й наквецяти помадою губи.

Бачачи, що вони знову не встигають, Парасина Павлівна терміново випустила Ніну Силівну в «навколошкільне плавання» коридорами. Але старенька вчителька спізнилася.

Вигулькнувши в потрібний коридор, вона побачила попереду себе спини перевіряльників. Вони, на чолі з директором, неухильно наближалися до дверей