Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Багато не можу, бо дієта.

— Як хочете, то я вас навчу, як можна лисини здихатися, — запропонував Тягнирядно Петрові Бредовичу.

— Я вже всі засоби пробував, — скептично мовив інспектор. — Усе — брехня. Видурюють у людей гроші.

— Я, канєшно, не знаю, що ви там пробували, але мій дід мав таку лисину, як сковорода, і то йому допомогло. І без усяких грошей.

— А що ж за метод? — Петра Бредовича починала розбирати цікавість.

— Народний, — відповів дядько Василь. — Ото робити треба так. Берете теля...

— Яке теля?

— Звичайне телятко берете, — продовжував Тягнирядно. — Хочете — бичка, хочете — теличку. Однаково. Яке підвернеться, таке й берете.

— А де? — здивувався інспектор.

— Не знаю, то вже ваша морока, де брати, але десь берете.

— Ну, нехай буде, — здався Петро Бредович. — І що далі?

— Далі починається головне.

— Заждіть-заждіть, — перебив дядька Петра інспектор. — Анжелочко Джолівно, чи не могли б ви взяти свій нотатник і з цього місця все детально записати? Я вас прошу.

Після того, як головна помічниця була готова конспектувати, дядько Василь продовжив:

— Отже, так. Ви підходите до теляти і так лагідно кличете: минь-минь-минь. Це щоб телятко трохи до вас звикло і не думало, що ви хочете його скривдити абощо.

— Чого б це я кривдив телят? — пирхнув Петро Бредович.

— Ви, канєшно, кривдити нікого не будете, — заспокоїв його дядько Василь, — але, канєшно, воно ж на вас подивиться і може подумати, що ви хочете зробити якусь дурницю.

— Господи, — посміхаючись, махнув рукою інспектор, — я й дурниць зовсім не знаю! Нехай заспокоїться — ніяких дурниць я не робитиму.

— Правильно, дурниці робитиме теля, — сказав дядько Василь.

— Теля?

— Канєшно. Коли ви підійдете і скажете «минь-минь-минь», — одразу нахиляйте до нього свою голову. Отоді телятко почне лизати вам лисину.

— Лизати лисину?! — аж протверезів інспектор. — Але навіщо?

— Бо телятко мале, дурне, йому що не дай — воно лизатиме. Чи то лисина, чи відро, чи фара від трактора, — телятку однаково, така вже в нього особливість. Для нас це не головне, основне для нас, щоб верхні шари шкіри на вашій голові просякли цілющою телячою слиною.

— Цілюща слина? — ще дужче здивувався Петро Бредович.

— Дід саме так і казав. Через кілька таких сеансів у вас починає рости чуприна.

— Це ж треба, — задумливо проказав інспектор. — Дуже схоже на брехню. Що ви скажете, Анжелочко Джолівно?

Анжелочка Джолівна так напхалася варениками, що нічого не здужала сказати. Вона просто гикнула і стенула плечима.

— Не вірите — не треба, — образився Тягнирядно. — Ну, вип’ємо по останній — і в люлю.

Посеред ночі господаря розбудили легенькі, але настирливі поштовхи в плече. Перед хазяйським ліжком висвічував ребрами Петро Бредович.

— Вибачте, — сконфужено промовив головний інспектор, — не спиться мені. Думки, знаєте, всякі.

— Може, по чарочці, — взуваючись у капці, — запропонував господар.

— Та ні. Чуєте, а я оце подумав: у вас же, мабуть, і хазяйство є?

— Канєшно.

— Он воно як. І корова?

— Є й корова. Лиска зветься.

— Як цікаво. А дозвольте спитати: у неї часом теє... телятка немає?

— Чого ж. Канєшно, є телятко, — все зрозумів дядько Василь, — накиньте щось, бо надворі вже прохолодно.

Остання педрада?

Сива таки змилувалася й повернулась до свого господаря. Дід Припічок привіз усі Остапові речі додому, а ввечері прийняв квартирантом і самого новоспеченого вчителя.

Хлопець довго не міг заснути, крутився з боку на бік і приструнчував думки та спогади про минулий день. Було вже за північ, коли Остап нарешті задрімав. Але не надовго. Посеред ночі його розбудив якийсь рейвах і крик, що долинав із сусіднього дворища. Нічну тишу, мов ножем, розтинало обурене коров’яче «муу-у-у-у!». Та ще й на півсела, мов сказилися, лементували кури.

— Що це там у кума робиться? — крекчучи, сповз із ліжка дідусь Михайло. — Піду подивлюся, може, яка лисиця до Тягниряднів ускочила абощо. А ти спи, спи, сину, бо завтра тобі ж на роботу. Штани зашив?

— Зашив.

— То спи. Зараз прийду.

Господар повернувся хвилин за двадцять. Він усміхався в бороду і раз за разом приказував сам до себе:

— От кум! От чортяка сивий!

— А що там? — спитав Остап.

— Та, дрібниця, — ховаючи лукаву усмішку, відповів дідусь. — Ти спав би вже. От чортяка! От галабурда!..

Так Остап і не дізнався, чому дід Припічок ще півночі душився сміхом, ховаючись під ковдрою.

На ранок Остап прийшов на роботу невиспаний, але, на відміну від першої своєї з’яви в школі, принаймні пристойно вбраний.

Перед уроками Павло Панасович зібрав колег на позачергову нараду. І сказав таке:

— Не знаю, як ви, а я не спав. Цілу ніч очей не стулив. А чому, дорогенькі? Думаю, ви всі. Думаю, всі ви знаєте, чому. Бо нам загрожує. Що нам загрожує, ви теж знаєте, і дехто навіть бачив. Дехто навіть бачив, хто нам загрожує.

Парасина Павлівна статечно кивала в такт директорським словам. А увесь невеличкий учительський колектив кивав у такт кивкам завуча. Дружне педагогічне посімейство Глинятинської школи складалося з самого директора, завуча, учительки молодших класів Ніни Силівни і фізрука Геннадія Івановича, того самого дідуся з ревматизмом. Тепер до цієї нечисленної компанії приєднався ще й Остап Валерійович Квіточка.

— Отже, дорогі мої колеги, нашу славну школу спіткала біда, — вів далі Павло Панасович.

— Звідки стікала вода? — перепитала туга на вухо Ніна Силівна. Вона була така древня, що вчила читати й рахувати ще самого директора.

— Це гірше, ніж вода, шановна Ніно Силівно, — це не вода, це справжнє лихо.

— А, коли тихо, то нехай стікає, — махнула зморщеною рукою старенька вчителька.

— Якщо нашу школу закриють, то це буде, — продовжував Павло Панасович. — Я вам навіть скажу, дорогенькі, що це буде. Не буде нічого. Тобто нічого доброго тоді не буде. І це стосується. Усіх нас, між іншим, стосується, якщо хтось ще й досі не докумекав. Куди ми всі подінемось тоді, га? Я