Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Швидше! Жени! — підганяв поплічника ватажок. — Що, чортяко, стомився?! — гукав услід Вельзеперові.

А той і справді вже почав накульгувати на ногу: чи підвернув, чи пошкодив об гострий камінь.

— Гаплик тобі, погань смердюча! — зловтішався головний грішник. — Прощайся з життям!

Коли до втікача лишалося метрів з десять, він раптом завернув за величезну глибу. Переслідувачі забігли за ту каменюку, але не побачили своєї жертви. Зате помітили вхід до печери. І звідти їх кликав Вельзепер:

— Я тут! Сюди! Чого поставали! Сюди! Я тут!

— Там тобі й смерть! — зловісно посміхнувся ватаг і рушив до печери. За ним ішли розпалені гонитвою посіпаки.

У печерних сутінках мало що було видно. Грішники йшли навпомацки, на голос, який і далі кликав їх до себе:

— Я тут. Я тут, придурки. Ідіть сюди!

Голос був, а Вельзепера не було. Гонителі стояли вже ось тут, звідки їх гукав той ненависний чорт, але його ніде не було. Голос долинав просто з-під землі. Тоді ватажок почав розгрібати каміння під ногами. Голос подужчав. Відкидаючи камінь за каменем, грішник аж гарчав від люті і солодкого передчуття близької розплати із зухвальцем. Каміння відлітало і вдарялося об стіну печери. І ось разом з черговим каменем полетів і... голос! У польоті він ще раз прокричав: «Йдіть сюди, придурки!», а потім камінь грюкнувся об стіну. Щось хруснуло, голос урвався.

Один з грішників підійшов до стіни і підібрав із землі... розтрощений диктофон.

З нелюдським гарчанням і вереском троє грішників бігли назад, до скелі з бісичкою. Але так швидко злазити з пекельних шпичаків, як вилазити на них, вони не вміли. Стоячи на краю урвища, вони могли тільки спостерігати, як вже геть далеко Вельзепер несе на руках свою кохану. І вони нічого не можуть вдіяти. Грішники безсило завили, а потім чомусь хижо накинулися один на одного з кулаками.

Епілог 

— Вже швидко розвидниться?

— Так, кохана.

— І буде небо?

— О, ти побачиш, яке воно прекрасне.

— І все буде добре?

— Так, мила, все буде чудово. Ми ж разом.

— Так, ми разом. А ще будуть оті... як ти казав?

— Цукерки, мій вогничку. Будуть цукерки. Ти навіть не уявляєш, які вони смачнючі!

— Любий, а вони не здивуються, що нас тепер тут двоє?

— Та ні. Думаю, що вони зрадіють. Тільки ж не забудь, що я тобі казав: цукерку спочатку треба розгорнути...