Стонадцять халеп Остапа Квіточки - Олександр Степанович Дерманський

— Як? — ще більше оторопів Павло Панасович. — І вас теж до нас направили працювати?

— А чого, — стрепенувся дядько Василь, — я міг би хімію викладать. Я б вам таку лабораторію забацав! Устаткування в мене все своє, перевірене. Додатковий гурток організував би. Ми б тут з дітлахами такі реактиви заколотили.

— Дякую, не треба, — обірвав його директор. — Знаю я ваші реактиви. Куштував.

— І я знаю, — строго сказав дільничний. — І про яке це, до речі, громадянине Тягнирядно, устаткування йдеться, я ж його ще позаминулого місяця у вас вилучив. І оштрафував вас за самогоноваріння.

— Я про наукове обладнання кажу, — прикинувся недотепою дядько Василь. — А ви про якесь самогоноваріння.

— Ну нічого, настане час — розберемося. А поки що ви мені прямо скажіть: це злодій чи не злодій? — запитав міліціонер.

— Не злодій я, — зронив Остап. — Районний відділ народної освіти злодіїв до шкіл не посилає.

— Тиць-триндиць! Ну оце зранку мені треба ці хибні виклики?! — обурився Гніденко. — Наступного разу хоч у дзвони дзвоніть, Павле Панасовичу, а я вам чорта з два приїду. Нема крадіжки — нема міліції! Ви мені спочатку повноцінну крадіжку забезпечте, а потім видзвонюйте. А то теленькають тут без причини! Недопрацьовуєте, Павле Панасовичу, не вмієте ви працювати. Чули: марно турбувати правоохоронні органи не смійте. Бо візьму і притягну вас за хибний виклик. Наче в мене без вас роботи немає. Он гарбузи на городі не прибрані, мигалка через раз блимає — треба полагодити, а вони тут дзвонять, коли кому заманеться... Бувайте здорові. — Та й пішов.

— Павле Панасовичу, — радісно защебетала Парасина Павлівна, — нарешті, нарешті дочекалися молодих кадрів. Остапе, як вас там по батькові, так добре, що ви прибули, нам же вчителя так було треба!

— Буду радий вам допомогти, — усміхнувся Остап.

— Рано, — рубонув директор. — Рано радієте.

— Чому? — здивувалася завуч.

— Чому? Бо я його не беру, — категоричним голосом відповів Павло Панасович.

— Як це? — Остапові ледь мову не відібрало. — Я так поспішав. Мене ж райвно...

— А ви подивіться. Подивіться на себе, шановний, — буркнув директор. — І ви подивіться, Парасино Павлівно. Оце вчитель? Та це ж якесь опудало. Ви забули, як він з’явився? В якому вигляді? Ні-ні, шановний, до побачення.

— До побачення, — придушеним голосом вимовив Остап.

— Заждіть. Парасино Павлівно, принесіть йому. Принесіть якусь накидку. Я не дозволю в такому вигляді розгулювати по школі. Ще дітей налякає.

— А де ж я візьму ту накидку? — спитала завуч.

— Не знаю. Шматок тюлю принесіть, чи що.

— Та в нас його й так не вистачає! — обурилася завучка.

— Це ж не назовсім, тільки зі школи вийти. Ану, дядьку, — звернувся він до Тягнирядна, допоможіть зняти. — Директор поліз на підвіконня і мимохідь глянув у вікно. — Що це там Триндиць по всьому подвір’ї метається, наче пес на прив’язі?

— Зараз піду подивлюся, — промовила Парасина Павлівна і поспішила надвір.

За кілька хвилин Остап стояв уже обмотаний тюлем, наче римський імператор Гай Юлій Цезар.

— Ну от, дорогенький, — вдоволено потер долоні директор школи. — Щасливої дороги. А вас, дядьку, попрошу за воротами школи. За воротами попрошу забрати тюль і принести сюди.

— Добре, — ні в сих ні в тих стенув плечима дядько Василь Тягнирядно, — бери, хлопче, гуску та й гайда.

Похнюплений, Остап вийшов з директорського кабінету.

Назустріч коридором біг дільничний Гніденко, за ним ледь поспівала завуч Парасина Павлівна. Міліціонер аж з лиця спав. Він волав не своїм голосом:

— Де лісапет?! Де лісапет, питаю?! Це ж якийсь триндиць! Дзвоніть у міліцію! Лісапеда, лісапеда з мигалкою вкрали!!!

Повний триндиць

Дільничий Гніденко (а по-вуличному, як вже, мабуть, зрозуміло, Триндиць) єрепенився, наче його щонайменше підстрелили шротом у збройній сутичці з браконьєрами. Він добивався в директорський кабінет з вимогою дати йому подзвонити. Павло Панасович і Парасина Павлівна вперто переконували його, що дзвонити нікому не треба, бо міліція вже тут.

— Яке тут?! — репетував дільничний. — Дайте подзвонити, не перешкоджайте оперативним діям, бо я вас у каталажку засаджу до чортової матері! Усіх! Усю школу!

— Заспокойся, Толичку, — вмовляла Парасина Павлівна стража порядку, свого колишнього учня, — немає потреби нікого викликати. Вгамуйся, Толичку.

— До чортової матері! — навіснів «Толичок». — Службовий транспорт викрали! Та ж там сама лише мигалка сорок гривень коштує!

— Вона ж у вас через раз. Блимає, я маю на увазі, — промовив Павло Панасович.

— Ну триндиць чи не триндиць! Через раз. Ну, двадцять гривень — теж гроші. — Пустіть мене до телефону, зараз тут буде автобус підкріплення! Зараз тут буде до чортової матері здоровенних хлопців з балончиками! Зараз усім будуть суцільні триндиці, ви мене знаєте!..

Остап, дядько Тягнирядно і гуска мовчки спостерігали за колотнечею біля директорського кабінету, господар якого намагався вести перемовини з міліціонером.

— Ніякої чортової матері і ніяких триндиців, дорогенький. Жодних триндиців у моїй школі не буде. І знаєте чому? Бо ми з вами розумні люди і бачимо. Бачимо, що міліція вже приїхала і нікого не треба. Не треба більше нікого турбувати.

— Тиць-триндиць! Приїхала? — дільничний втупився у вікно. — А де автобус? Чим вони приїхали?

— Вони, тобто ви, приїхали на велосипеді, — відповів директор.

— А, то ви знущатися надумали! — міліціонерів голос заспівав тоненькою дудочкою.

— Зовсім ні. Навпаки. Ви прибули ще до того, як стався злочин. Правильно?

— Правильно.

— Про що це свідчить, дорогий наш?

— Про що?

— Про вашу виняткову професійну проникливість. Це ж треба! Треба ж бути таким професіоналом: крадіжка лише мала статися, а ви вже її передбачили. І прибули на місце події! Браво!

— Правда? — міліціонер задумався. — А що ж ви думали. Я крутий сищик. В мене залізна інтуїція.

— От бачиш, — завуч погладила міліціонера по плечу, — ти й сам упораєшся.

— Раз плюнути. Я ще й не такі крадіжки розкривав.

— То йдіть, дорогенький, — полегшено зітхнув директор. — Ідіть. В нас через п’ять хвилин урок починається. Тож робімо. Робімо кожен свою роботу: ми будемо вчити діток, а ви вже