З любов’ю, Обрі - Сюзанн Лафлер

— Семмі, ти — найкращий друг-риба, — прошепотіла я йому.

Він помахав у відповідь, що я — його найкращий друг-людина, що було правдою, бо ж ніхто, крім мене, його не годував і з ним не говорив.

Я спустилася вниз, насипала сухого корму і котячих консервів у маленьку котячу мисочку і винесла за поріг. Бабуся сказала, що кішку звати Марта. Марта не весь час крутилася біля будинку, але щоранку чекала біля дверей на їжу. Коли вона побачила мене, стала тертися об мої ноги. Я занесла брудні мисочки в будинок, помила мисочку для води, наповнила її і винесла надвір.

Бабуся вже випрала білизну. Я не розуміла, чому вона не хоче купити сушарку [5], але вона сказала, що та їй ніколи не була потрібна. Я поволочила важкий кошик з мокрим одягом на подвір’я. Мені не подобалося розвішувати спідню білизну, щоб усі її могли бачити. Не те, щоб навколо було багато людей, але все ж таки…

Сусідська дівчинка була на вулиці. Я подивилася на неї крізь свою білизну і засоромлено-вибачливо усміхнулася. Вона усміхнулася у відповідь і повернулася до уроку стрибання на скакалці, який вона давала своїй меншій сестрі. Її сестрі було років чотири. У неї все ще були немовлячі кучері. Я знала, що у будинку було ще немовля, бо чула, як воно плаче.

Я віднесла порожній кошик для білизни на кухню. Бабуся сиділа за столом, опустивши голову на руки.

— Гей, бабусю! — гукнула я.

Я не хотіла, щоб вона знала, що я застала її такою засмученою.

— Так?

Я поставила кошик для білизни на пральну машинку в комірчині і налила собі склянку малинового лимонаду з холодильника. Сіла поруч із бабусею.

— Хто та дівчинка, що живе по сусідству?

Бабуся дивилася так, ніби повернулася звідкись здалеку, але коли зрозуміла моє питання, зраділа.

— Бріджет? Ти познайомилася з Бріджет? Хороша дівчинка. Я сподівалася, що ти з нею познайомишся.

— Я не познайомилася з нею, лише бачила її.

— Так, це Бріджет. Бріджет і Мейбл. І Денні — так, здається, звати малюка. Вони поселилися тут взимку.

Я допила лимонад, а потім повернулася надвір, щоб закінчити справи зі списку. Номер три — доглянути помідори — було найгіршим завданням серед того, що мені доручала бабуся. Треба було вирвати бур’ян між рядками помідорів, поправити дроти, на які вони спиралися, розчинити у воді добриво і полити рослини. Усе разом забирало годину часу. Коліна були брудні, зібране у хвіст волосся сповзало, а коли я його поправляла, бруд потрапляв і у волосся, і на лице. Бабуся сказала, що воно того варте, бо в кінці літа матимемо чудові помідори. Рослини тепер мали здоровіший вигляд. Вони були зелені й повні, під волохатим листям ховалися важкі помідори кольору лаймового соку. Поки працювала, поглядала час від часу, чи Бріджет все ще на вулиці. Кілька разів бачила, що вона на мене дивиться.

Поливати квіти було веселіше. Я ходила зі шлангом і обприскувала квіти біля будинку і на подвір’ї.

Останнє завдання було легким. Я взяла віник у комірчині на кухні і змела всю пилюку зі сходів у кущі й траву. Це тривало хвилину.

Коли виконала усі свої обов’язки, налила собі ще склянку лимонаду і гепнулася на гойдалку відпочивати.

Допила лимонад, подивилася на сусіднє подвір’я. Бріджет усе ще була там, тепер сама, сиділа на підвішеній шині. Я сказала ногам встати й піти, але їм знадобилося багато часу, щоб мене почути. Нарешті я зрозуміла, що проходжу повз помідори, минаю дерева і йду на подвір’я до Бріджет. Вона лежала на шині і погойдувалася, відштовхуючись ногою від землі.

— Привіт, — сказала я.

Бріджет подивилася на мене.

— У тебе на голові шрам, — сказала вона.

Зазвичай люди витріщаються або питають:

— Звідки в тебе взявся цей жахливий шрам?

Слова Бріджет звучали нормально.

— Я знаю, — сказала я.

— У мене також є, на коліні, — вона підсмикнула капрі, щоб показати мені.

У неї був великий шрам, рожевий і об’ємний, через усю колінну чашечку.

— Я впала з дерева, отам.

Я дивилася у показаному Бріджет напрямку, але позад нас був ліс із сотнями дерев.

— Я покажу тобі, — сказала вона. — Це класне старе дерево.

Ми пішли з подвір’я в ліс. Дерево було досить далеко від її двору. Воно виявилося міцним, товстим, трохи скривленим — ніби створеним для того, щоб по ньому лазили. Бріджет залізла на нижню гілку і сказала:

— Дивись, я почала звідси, потім залізла он туди, далі — туди… — вона показувала на вищі гілки. — А бачиш он ту гілку? Це та сама, з якої я впала.

Бріджет зістрибнула на землю.

— Кльово, — сказала я.

Вона знову подивилася на мій шрам, але нічого не спитала. Думаю, вона дала можливість