Орден Жовтого Дятла - Монтейру Лобату
Емілія переходила з рук в руки. Ніколи ще її стільки не пестили і не цілували. Прощаючись із Хлопчиком-Мізинчиком, вона шепнула йому на вухо:
— Ти ще як-небудь втечи з казки і тоді приходь до нас назавжди, гаразд?
Коли всі пішли, будинок здався Кирпі таким порожнім… В кімнаті вона залишилася тільки з братом і лялькою. На подвір’ї виднілася одна лише корова, яка мирно жувала свою солому, та ще Рабіко, плямкаючи, доїдав корінь маніоки…
Брат і сестра обмінялися враженнями.
— Мені найбільше сподобалася Білосніжка, — сказала дівчинка. — Вона така добра і така гарненька! Така сніжно-біла! Начебто її зроблено з молока кокосового горіха…
— А мені так дуже сподобався Кіт у Чоботях, — сказав Педріньйо. — А от Аладдін, по-моєму, трішки величається. Гадає, що вже нічого кращого за його лампу нема у світі.
В цей час Емілія, яка чогось пішла прогулятися під стіл, голосно скрикнула:
— Погляньте, що я знайшла: чарівну паличку! Кагляночка спохвату забула її, і тепер вона моя! Чуєте, моя! Я цілими днями гратимуся в перетворення!
І, крутячи в руках дорогоцінну знахідку, Емілія роз-почала будувати плани пригод, ще дивовижніших, ніж ті, про які розповідається в казках. Очі Емілії сипали іскрами: її найбільшою мрією в житті було заволодіти чарівною паличкою, щоб гратися в перетворення. І, вся тремтячи від захоплення, Емілія вибігла в садок — «перетворювати все, що трапиться по дорозі», як вона крикнула на бігу Кирпі.
— От пощастило, от пощастило! — голосно лунав по садку її скрипучий голосок.
Цього дня Емілія не прийшла на вечерю: вона провела весь вечір, обертаючи одні речі в інші і знов обертаючи у попередні.
«Повернися, перевернися, на що бажаю, обернися», — співала Емілія, змахуючи чарівною паличкою, і та річ, до якої Емілія торкалася, справді перетворювалася на те, на що вона хотіла.
Навіть графа, що тільки недавно прибрав колишнього вигляду, вона перетворила на юного крокодила-жакаре, але відразу ж поспішила знов переперетворити, бо той вже роззявляв величезну рожеву пащу, щоб з’їсти саму чарівницю. Зрештою, все, що Емілія перетворювала, вона потім переперетворювала і залишала так, як було раніше…
Наступний день також розпочався з вихору перетворень. Тільки й чути було: «Повернися, перевернися, на що бажаю, обернися», — то справа, то зліва, то зверху, то знизу. Навіть гордий Педріньйо, що не вмів ні до кого підлещуватися, намагався у всьому догодити Емілії, розмовляв з нею незвичайно ласкаво і був дбайливий над всяку міру; він начебто боявся Емілії — ще часом перетворить на що-небудь… Одне слово, Емілія почувала себе всесильною. «Хай мені пришлють хоч ягуара, — казала вона, — я тільки один раз змахну і перетворю його на що хочу — на муху, на метелика, на солодку булку».
Та всяке щастя коли-небудь закінчується… Граф, який завжди все знав, розкрив Емілії таємницю: чарівна сила всіх чарівних паличок не вічна, кожна з них дійсна лише на певне число перетворень, здебільшого випадків на сто. Після ста змахів вона сама перетворюється — і перетворюється на звичайнісіньку палицю.
Довідавшись про це, Емілія мало не заплакала з розпачу. Граючись у «повернися-обернися», вона розтратила вже майже всю силу палички — і як по-дурному, любі мої, як по-дурному! — перетворюючи навіть камінці, тріски, мух — соромно згадати!.. На думку графа, який розумівся на математиці, надто після того, як полежав на полиці між «Алгеброю» та «Арифметикою», палички могло вистачити ще перетворень на тридцять, не більше. Інакше кажучи, Емілія витратила сімдесят на всякі дурниці. Тепер їй доведеться витрачати те, що залишилось, якомога ощадливіше. І Емілія, тяжко зітхаючи, дістала свій заповітний кошик, де зберігала улюблені речі, і сховала туди чарівну паличку майже на останньому подиху…
Було близько п’ятої години, і Емілія разом з Кирпою і Педріньйо відпочивала в затишку під деревом, як раптом…
— Що це там таке? — запитав Педріньйо, показуючи пальцем на стежину, що вела до їхнього будинку. — Здається, це сусідські діти?
Так, справді, то були сусідські діти, ціла юрба хлопчаків, що наближалися до Будинку Жовтого Дятла, і чогось наближалися бігом і голосно репетуючи.
— Я все розумію! — скрикнула Емілія. — Вони довідалися про мою чарівну паличку і хочуть напасти на нас…
В одне з перетворень вона перетворила хруща на хлопчика і в метущні забула знов переперетворити його, і, звичайно ж, він утік і розплескав усім в окрузі про чарівну паличку. Хлопці, природно, розпалились і з’явилися юрбою віднімати її.
Що робити? Опір був даремний — сили противника складалися чоловік з двадцяти. Вихід був один: перетворити противників на що-небудь. Але, щоб перетворити двадцять хлопчиків, треба було витратити двадцять змахів; значить, з тридцяти перетворень залишиться десять…
— Не хочу! — заволала Емілія. — Не хочу витратити майже весь запас моїх перетворень на цих гидких хлопчаків…
— Ах, не хочеш? — сказав Педріньйо. — Тобі ж гірше! Вони віднімуть паличку, і ти нічого не будеш варта.
Емілія, страшенно засмучена, зрозуміла, що доведеться поступитися. Але й тут вона знайшла спосіб заощадити хоча б один змах.
— Ну, так ось: я перетворю дев’ятнадцять хлопчисьок. А одного ти покладеш на лопатки. Чи, може, двох подолаєш?
Педріньйо заявив, що подолає. Хай вона перетворює вісімнадцять.
Хлопчаки були вже близько. Навіть можна було почути вигуки, як-от: «Чарівна паличка моя!», «Ні, моя!» або: «Хто відіб’є, тому і дістанеться!» — то був голос більшості.
— А на що перетворювати? — запитала Емілія.
— На мух! — запропонував Педріньйо.
небезпечно — ще перепаде від батьків. Сеньйор де Сільва поскаржиться бабусі і… Треба затримати його надовго. Але як?
— От що, — сказав Педріньйо: — Пустити ми тебе не пустимо, поки ти не заприсягнешся, що нічого не розповіси татові й мамі.
— Присягаюсь! — сказав Жукінья.
— Тоді давай з нами гратися. Згоден?
Питати хлопчика, чи хоче він гратися, — це все одно, що питати кота, чи хоче він молока. Переможений з радістю погодився і пішов додому тільки ввечері. Проводжав його майже весь Орден Жовтого Дятла, крім графа, у якого дуже боліла нога.
— До побачення, Жукінья, приходь частіше!
— А можна привести мою сестру Кандоку?
— Обов’язково приводь!
Так мирно закінчився другий «перетворювальний день». Проте на третій Емілію ждали ускладнення: сусід, батько вчорашнього полоненого, все ж вивідав таємницю у сина — видно, вже дуже причепився, дорослі це вміють. І, звичайно, тати і мами дев’ятнадцяти хлопчиків рано-вранці зібралися гуртом і зчинили крик.
— Хай вона поверне нам наших дітей, або ми її виженемо звідсіль!
— Жахливе становище, — сказала Емілія і наморщилася: — Хлопчаків дев’ятнадцять, а змахів лишилося одинадцять… Еге-е…
Та скоро лялька посміхнулася. Здається, вона знайшла вихід. Треба розкласти на землі дев’ятнадцять предметів один по одному. Десять перетворити знов на хлопчаків, а по решті
