Сестри-вампірки 1 - Надя Фендріх

Міхай уп’явся зубами в контейнер і миттю осушив його до останньої краплі.

– Чудово, – сказав він, витерши рота.

Ельвіра і Сільванія гидливо скривилися.

Дака заздрісно подивилася на спустошений контейнер, котрий батько одразу заховав у кишеню.

– А тепер, панянки, я йду і зичу вам гарного дня, – низенько по-театральному вклонившись, Міхай попрямував до підвалу.

– Щастить же декому, – позіхнувши, пробурчала Дака.

Міхай і справді перебував у прекрасному настрої. Насвистуючи веселу мелодію, він спустився до себе й відразу ж заховав вкрадені контейнери з кров’ю в спеціальний холодильник. Потім забрався в труну, розтягнувся на весь зріст і миттєво заснув.

І поки в підвалі лунали легкий гул холодильника і батькове хропіння, над підвалом починався новий день. Схопивши ранці, Сільванія і Дака поквапилися до школи.

– Стоп! – гукнула до них Ельвіра. – Не забудьте рідну землю! Вам без неї аж ніяк не можна!

Рідна земля – святе. Дака взяла жменьку землі з кришталевої вази, яку простягнула Ельвіра. Знявши черевики і шкарпетки, вона засунула землю прямо між пальцями ніг з нафарбованими яскраво-червоним лаком нігтями.

Сільванія воліла до більш естетичних методів. Відкривши стулки медальйона, котрий завжди носила на шиї, дівчинка насипала всередину кілька крупинок рідної землі – тепер не доведеться в останній момент гарячково шукати їх у ранці. Поверх медальйона Сільванія відразу ж надягла светр. На щастя, мама нічого не помітила, але серце Сільванії однаково почало зрадницьки битися. Светр боляче кусав обпечену шкіру, проте думки про Якоба надали Сільванії рішучості. Вона вдягла солом’яний капелюшок і улюблені сонцезахисні окуляри з ліловими скельцями. Ще трохи – і вона зустрінеться з коханим. Хоч би макіяж не підвів!

Таємниця Гелени

Великі надії покладала на цей день і Дака. Сьогодні їй попри будь-що потрібно подружитися з Геленою. Сільванія втелепалась у хлопчиська, який смердів часником, і тільки про нього й думала, тож на підтримку і допомогу сестри розраховувати було не варто. Продумувати тактику і стратегію завоювання Гелени Даці належало самій.

– Гелено! Привіт! Здор-о-ов! – вигукнула Дака, ледве угледівши на шкільному подвір’ї нову знайому.

Але Гелена навіть не ворухнулася.

– ГЕЛЕНО! – ще голосніше закричала Дака.

Але Гелена, як і раніше, її не чула. Вона навіть не усвідомлювала, що зараз на неї дивився весь шкільний двір: Якоб, який саме ставив свій велосипед на стоянку, Бенні Ліфчик, Міссі Майстер і Кілла К., які грали великим круглим кавуном в американський футбол, шкільний доглядач, який розмірковував, як би відібрати кавун у нестерпних дітлахів. На його думку, з їжею бавитися надзвичайно непристойно. Біда була лише в тому, що його думка нікого не обходила, і щодень по всьому шкільному подвір’ю валялися недогризки яблук і шматки хліба.

Міссі Майстер зловила кавун і, посміхаючись, задирливо подивилася на Даку та Гелену.

– Лови-но, Гелено! – крикнула вона і щосили жбурнула кавун убік Гелени.

У-У-УХ! Кавун злетів високо в небо і вже готовий був впасти Гелені на голову. Але та спокійно рилася у своїй торбинці, не звертаючи ніякої уваги на те, що відбувалося навколо.

– Schlotz zoppo! – здивовано прошепотіла Дака.

– Обережно, Гелено! – вигукнула Сільванія, яка, на превеликий подив сестри, відволіклася від розглядування Якоба.

Але Гелена навіть не підвела очей.

Зібравши всі свої надсили, Дака зі швидкістю світла підлетіла до Гелени і схопила кавун, що вже готовий був приземлитися однокласниці на голову. Сільванія і Дака полегшено перезирнулися. Байдуже, що порушили шосте правило! Адже вони щойно врятували чиюсь голову!

– А що трапилося? – здивовано озирнувшись, запитала Гелена.

Однокласники отетеріли.

– От тобі й маєш! – бовкнула Міссі Майстер.

Дака повернулась і зухвало подивилася на неї.

– Ну що ж, лови Міссі-Маус! – із цими словами вона високо підкинула кавун. Той ракетою злетів у небо і почав набирати висоту, стаючи дедалі меншим, поки зрештою не перетворився на крихітну цятку, а потім і зовсім зник із поля зору. Імовірно, він покинув земну орбіту і полетів до Місяця або ще далі…

Терор-тріо стояло, роззявивши роти.

– Що це було? – запитала Гелена.

– Кавун! – схвильовано вигукнула Сільванія.

– Румун? – зачудувалася Гелена.

– Та ні! На тебе летів кавун! – занервувала Дака.

– У мене немає чавуну…

Дака і Сільванія здивовано подивилися на Гелену. Щось із нею явно було не так.

– Що з тобою, Гелено? – схвильовано спитала Сільванія.

Вона помітила, що Гелена дивиться не в очі, а на губи (саме так Сільванія напередодні дивилася на губи Якоба).

– У тебе якісь проблеми? – голосно і чітко повторила Дака.

– Ні-ні, потилиця у мене не болить, – запевнила її Гелена.

– Може, у неї шок? – прошепотіла Сільванія Даці. Вона дістала пару крупинок рідної землі з медальйона і піднесла їх до Гелениного носа, але та лише здивовано відсахнулася.

– Та відчепися ти, що за дурниці?

– Це має допомогти, це… е-е-е… та так, пусте. То що з тобою насправді? – допитувалася Сільванія.

– Нічого.

– Правда?

– Правда.

– А мені так не здається!

– Це твої проблеми!

Даці почала набридати ця суперечка.

– Досить сперечатися. І їжаку зрозуміло, що з тобою щось не так. Хочеш, ми тебе до лікаря відведемо?

– Тільки не це, – злякано замахала руками Гелена. Озирнувшись навсібіч, вона, зітхнувши, розтиснула кулак. На її долоні лежала пара ніжно-рожевих пластмасових штуковин. Сільванія і Дака здивовано перезирнулися. Нічого подібного вони раніше не бачили.

– Це і є моя таємниця, – прошепотіла Гелена і знову озирнулася. Переконавшись, що на них ніхто не дивиться, вона продовжила: – І повинна залишитися таємницею. Крім вас і нашої класної, ніхто про це не знає.

– Це їстівне? – несміливо запитала Сільванія.

Питання було цілком доречним, адже вампіри люблять поласувати такими речами, від яких звичайна людина ніс верне. Дака, наприклад, обожнювала жуків-оленок. І що такого, як Гелена умліває від цих пластмасових штук? У всякої пташки свої замашки, як любив говорити дідусь Густав.

– Ні, цим слухають, – пояснила Гелена. – Це слуховий апарат. Відтоді як я потрапила в автомобільну катастрофу, у мене проблеми зі слухом.

Помітивши співчуття в очах Сільванії і Даки, вона тут же гордо додала:

– Зате нюх у мене, як у мисливського собаки!

– А чому ти робиш із цього таку велику таємницю? – запитала Дака.

– Тому що мені соромно тягатися всюди з цією штукою, начебто я старенька, – мовила Гелена. – Коротше кажучи, всім це знати не обов’язково.

– Ми нікому не розповімо, чесне слово, – пообіцяла їй Дака. У душі вона раділа. Якщо вже Гелена ділиться з ними таємницею, значить, вони тепер подруги! Сільванія, здавалося, теж зрозуміла, що Гелена – своя людина. Вона мовчки кивнула Гелені і кинула на Даку погляд, який могла зрозуміти тільки рідна сестра. «У нас з’явилася подруга», – читалося в ньому.

Гелена допитливо подивилася на сестер.

– О’кей, – повільно вимовила вона, – мою таємницю ви знаєте. Відкривайте тепер свою. Ви не прості дівчата, і це ясно як божий день!

– Е-е-е… – в один голос замекали Дака і Сільванія.

– У подруг секретів немає, – сказала Гелена.

«Fumps!» – подумала про себе Дака. Зарано радіти. І як вона раніше про це не подумала? Якщо хтось відкрив