Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Добре! — пообіцяв я.

…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.

Треба було йти додому.

На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.

Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!

Арсен і Нійолє.

Убивця і Біла Дама…

Нічого ж собі!

…Увечері ми всі — дід Олег, бабця Ліда і Нійолє — зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.

— Ти схожий на помідор, — сказала Нійолє, показуючи мені язика.

Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:

— Ще й дурний…

Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.

Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?

Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.

Точніше, спочатку запитав дід Олег:

— Ну, де був, що бачив?

Я розповів про сусідів — тітку Дарину і діда з козою.

І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.

Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:

— От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!

— А що, — обережно почав я, — тих скарбів немає?

— І ти туди ж?! — сахнувся дід Олег. — Звісно, немає!

— А Біла Дама? — не вгавав я.

— І ніякої Білої Дами не було, — зітхнув дід Олег.

— І маєтку?

Дід Олег засопів, поліз по цигарки.

— Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! — заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.

— Маєток був… — нарешті мовив дід Олег.

— Ура, ура! — застрибала Нійолє. — Звісно — був! І зараз є — тільки його не очима можна побачити!

Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:

— А чим?!

— Руками! — з радістю відгукнулася вона. — Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…

— То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.

Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.

Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:

— Так! Добре. Гайда на веранду — розповім вам історію! Краще спати будете.

Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»

І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині — й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки — здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.

За вікнами вже сяяли зірки. Над ними завис дивний місяць — здавалося, що зорі сиплються просто з нього, мов із кошика. Десь на болотах дрібно розсміявся нічний птах.

Ми з обох боків притислися до діда.

І почули про те, як…

Спершу наші предки були бідні, як усі кріпаки.

Тато і мати малого Макара ходили на панщину. Одне слово, тут розповідь діда Олега мало чим відрізнялася від підручнику з історії.

Село тоді було досить велике, розлоге і належало панові Островершенку.

Цей пан, треба сказати, був досить лютим. У молодості він служив у війську, був бравим гусаром. Але потім вийшов у відставку і оселився тут, у своєму родинному маєтку. Проте збирався жити в Парижі. Не вийшло. І тому він лютував. Муштрував своїх кріпаків, розпродавав їх направо й наліво, руйнував родини. Одне слово, був тут царем і богом.

Тому маніфест про скасування кріпацтва 1861-го року пан Островершенко сприйняв як трагедію. Зачинився в маєтку, начистив зброю і вирішив, що в разі повстання (а таке могло бути, адже пана в селі ненавиділи) буде стріляти. Однак на маєток ніхто не пішов.

Проте помста селян полягала в іншому. Вони просто не вийшли на роботу. І якщо пшениця могла й почекати, то худоба залишилася без належного догляду. І п'ятдесят невидоєних корів зчинили по всій околиці страшний лемент. Жінки затуляли вуха й плакали, рвалися допомогти нещасним тваринам. Але чоловіки були невблаганними: нехай мучаться! Нехай віднині сам пан їх і доїть, якщо вміє!

І ось з цієї події й розпочалася історія сходження родини Макара. Тоді йому було десять чи одинадцять років. Два дні хлопець плакав, накривши голову подушками. Але й через гусяче пір'я до нього долинали плачі нещасних «рябух»,