Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

…Посеред ночі я несподівано прокинувся.

Просто одразу розплющив очі, ніби й не спав.

Ви коли-небудь прокидалися посеред ночі після міцного, майже паморочливого сну в незнайомому місці? Дивне, скажу вам, відчуття! Трохи моторошне. Адже під час сну всі події минулого дня мовби зникають, ти поринаєш в інший світ і забуваєш, де опинився.

Я так собі думаю, що коли я спав, то, певно, мені здавалося, що, як зазвичай, лежу в своєму ліжку в себе вдома. А коли розплющив очі — побачив над собою високу чужу стелю, почув запах трави і сушених фруктів.

Поглянув у широке вікно й заціпенів: у ньому висів здоровезний круглий місяць.

Спробував поворухнутися — і втонув у м’якій перині (вдома я звик спати на твердому!).

Нашорошив вуха — і почув нічний оркестр: щось шурхотіло вгорі, щось шкреблося внизу, за вікном із глухим звуком зривалися з дерев стиглі плоди, цвірінькали коники, а в освітлене місяцем скло з м'яким звуком бився великий нічний метелик.

Жодні дурниці про Чорну Руку не могли й близько зрівнятися з чудесами цієї ночі на новому місці!

Я втиснувся в перину і, мов заворожений, дивився на місяць, поволі розуміючи, де я. Згадав сьогоднішній ранок удома, записку, яку залишив на столі, подорож соняшниковим ланом, дівчину на мопеді. Здавалося, що відтоді проминуло не менш як кілька діб! Згадав, як мене зустріли бабуся з дідусем. Проковтнув слину від спогаду про вареники з вишнями і сиром.

Єдина неприємна думка — про Нійолє!

Звідки вона взялася на мою голову?! Краще б її не було. Мені зовсім не потрібна ніяка сестра! Подумавши про цю нишпорку, я поворухнувся. І більше не міг заснути.

Тихо виліз з ліжка і підійшов до вікна. Крізь мереживо дерев удалині світилися білі стіни хат, за ними чорними пагорбами, схожими на спини велетенських тварин, клубочився ліс. Наша хата стояла на узвишші, й село лежало переді мною, мов на долоні.

Десь там, біля лісу, колись стояв маєток Макара. Я уявляв, як у місячному сяйві лежать його руїни — залишки мармурових колонад, понівечені торси античних скульптур… А поміж цих білих руїн ходить привид Макара. Або його вбивці…

Звісно, ніяких таких романтичних мармурових руїн там бути не могло. Але мені дуже хотілося, щоб вони були! Я ж за цим сюди і приїхав!

Я напружив зір, вдивляючись у темряву.

І щойно напружив — побачив зблиск вогника саме на тому місці, де уявляв руїни.

Придивився уважно.

Спалах повторився.

Більше того — йому у відповідь зблиснув вогник біля однієї з хат. А потім такий же зблиск помітив на березі річки, що оперізувала село.

Я аж дихати перестав. Вогники миготіли так, ніби подавали один одному сигнали!

Потім на якийсь час запала темрява. Світив лише місяць. Я вже почав думати, що все це мені лише привиділося. Але за кілька хвилин зблиски повторилися. Цього разу вони були ближче один до одного, ніби збиралися докупи.

Моє серце билося, мов навіжене. Очі боліли від напруження.

Знову настала пауза. Темрява. Тиша.

Вогники зійшлися і згасли…

Скільки не вдивлявся — більше нічого не побачив. Я приблизно вирахував, що місцем збору була околиця села. Треба буде завтра прогулятися туди.

Незважаючи на те, що мені було трохи моторошно, я зрадів, зрозумівши, що нудьгувати мені тут не доведеться. І ліг у ліжко. Точніше, пірнув у м’які нутрощі перини.

Більше не пам’ятаю анічогісінько.

Як зненацька прокинувся (а цікаво — від чого?!), так зненацька і заснув.

Якби я був письменником (власне, я ще не знаю, ким хочу бути, крім мандрівника!), то розповів би все за порядком. Як прокинувся, як поснідав у родинному колі і який у мене був настрій. І таке інше.

Але, відверто кажучи, деталі мені поки що не даються.

Та все ж розумію, що треба сказати декілька слів про ту місцевість, у якій опинився. І про тих людей, що мешкають довкола. Хоча головної розповіді це і не стосується. Запишу деякі свої короткі спостереження першого дня перебування у дідуся і бабусі.

Отож, ранок… Я прокидаюсь від того, що на моїх ногах, вкритих ковдрою, лежить щось тепле і важке. Більше того — відчуваю, що це живе тепло.

Розплющую одне око, не ворушусь і скошую погляд донизу.

Бачу, що на моїх ногах скрутилася бубликом велика чорна кішка. Вчора я її в хаті не помітив. Певно, спостерігала за мною здалеку.

Кішки — вони ж такі: спочатку приглядаються, а вже потім поводяться з гостем так, як їм заманеться. Тепер ця красуня вляглася на мою постіль і тихенько муркоче від задоволення!

Я розплющив друге око. Як вона це відчула — не уявляю. Але кішка миттєво підвела голову, зіскочила на підлогу, трохи відбігла й сховалася під табурет. Мабуть, їй не дозволяють стрибати на ліжка.

Я потягнувся. Ранок був теплим, сад за вікном був такий яскравий, мов картинка на моніторі.

Снідали втрьох — бабця, я і Нійолє. Дід Олег уже пішов у своїх справах. Бабця Ліда поставила перед нами по кухлику молока. На його поверхні збилася піна, мов у коктейлі.

Бабця пояснила, що це свіже молоко — тому й піна. Звісно ж, Нійолє одразу додала, що це молоко від «ельф’яних корів», що живуть у квітах. І що від нього діти ніколи не дорослішають, а навпаки — зменшуються, стають маленькими, мов мухи чи комарі, й можуть запросто подорожувати світом, примостившись на капелюхах у інших людей. Це мені страшенно сподобалося. І я випив тепле молоко залпом.

Потім бабуся з Нійолє почали