Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько
Тут треба завважити, що родина Макара, несподівано розбагатівши, взялася і за освіту. Адже добре господарювати на землі — це ще замало для того, щоб вважатися людьми освіченими й поважними. Тому, трохи подорослішавши, Макар розпочав самостійно навчатися різним «панським мудрагелям». А ці «мудрагелі» можна було почерпнути з книжок.
До того в їхній хаті була лише одна книжка — «Кобзар», що зберігалася поруч із іконою Пресвятої Богородиці. Макар знав її мало не напам’ять ще з дитинства, але цього йому виявилося замало. Тому він частенько навідувався до столиці — і не лише задля того, аби взяти участь в ярмарках і накупити там різних господарчих речей. Разом із необхідним приладдям та начинням він купував різні книжки. Навіть потоваришував у Києві з господарем книжкової крамниці, який став його першим і незмінним порадником у «книжковій справі». Таким чином на книжкових полицях нашого «прапра» з'явилися і Жуль Верн, і Майн Рід, і Марко Вовчок з Іваном Франком та Ольгою Кобилянською. І навіть зовсім несподівані книжки англійських економістів, етнографів та істориків — тобто тих розумних людей, які писали про облаштування життя на землі. Через це парубка вважали в селі дивакуватим.
Коли Макарові прийшов час привести до хати дружину, ніхто з місцевих дівчат не наважився прийняти сватів навіть від такої заможної родини. Хоча сам парубок аж ніяк не сумував через це — йому подобалася воля. Він любив блукати лісом і міркувати про облаштування світу, про мандрівки і відкриття.
Одного разу, гуляючи біля скель річки Тетерів, він помітив на одному з пагорбів димок від ватри. Оскільки ця ділянка лісу належала йому, хазяйновитий парубок вирішив перевірити, хто насмілився посягнути на його власність. Чи не треба негайно братися за рушницю й покарати злодіїв?
Він зліз із коня і почав тихенько прокрадатися крізь хащі, тримаючи напоготові рушницю.
Але вона не знадобилася. Адже він побачив ось що. Посеред галявини тліло багаття, біля дерева куняв розкішний крапчастий кінь, а біля багаття лежав, розкинувши руки, хлопець, обличчя якого прикривав капелюх із широкими крисами. Певно, в такий спосіб хлопець захищався від уїдливих комах.
Макар придивився уважніше. Цього парубка він тут ніколи не бачив! Та ще в такому дивному одязі. Адже на сплячому була біла сорочка з мережаними широкими рукавами, кептар, оторочений хутром, короткі штани чорного кольору і червоний атласний пасок, кілька разів обкручений довкола досить тонкого стану. Обличчя незнайомця було все сховане під капелюхом. Макар посміхнувся: що за маскарад?! Чи не зійшов цей дивний хлопець зі сторінок книжки Жуля Верна?!
Він спробував наблизитися. І одразу ж пошкодував! Адже за своєю спиною почув тихе, але загрозливе гарчання. Обернувся і побачив, що в бойовій стійці шкірить ікла великий чорний пес. Що робити?
Доки пес не кинувся на нього, треба було негайно розбудити хазяїна.
— Агов, пане, прокиньтеся! — гукнув Макар.
Пес загарчав голосніше. Хлопець не ворухнувся.
— Прокидайся, нарешті, чортяко!!! — закричав Макар, ладууючи рушницю. — Бо я пристрелю твого пса!!
Хлопець підскочив, мов ошпарений, і своєю чергою вхопився за пістоль, що стирчав з-за паска.
— Тубо!!! — гукнув до пса. — Лежати!
Пес покірно ліг, але й далі дивився на Макара нашорошено.
А в Макара відібрало мову. Аж тепер він помітив, що перед ним… дівчина!
Мимоволі його рука потягнулася до чола і грудей, щоб покласти на себе хресне знамення — «свят, свят!». А дівчина голосно засміялася:
— Не бійся! Здається, я тебе впізнала! — сказала вона. — Ти той чортяка, що колись видоїв наших корів, чи не так?
Макар від здивування не міг вимовити ані слова, лише розгублено кивнув у відповідь.
Так вони познайомились наново…
— Агов, діду! Перша година ночі! Ти чого там дітей маринуєш?
Ох! Цей вигук бабусі Ліди повернув мене на землю. Дід Олег винувато замовк.
Бабуся увійшла до веранди руки в боки:
— Негайно в ліжка! Певно, у дітей вже очі злипаються, а ти все теревениш!
— І нічого у мене не злипається! — відгукнулась Нійолє. — Це в нього (вона турнула мене в бік) злипаються! І очі! І вуха! І пальці! Все, все склеїлося!
— Не бреши, — суворо сказав я і додав: — Ми справді не хочемо спати.
— Ні, вже пізно, — відказав дід Олег. — Лягаймо.
— А що ж далі було з тими людьми? — не вгавала Нійолє.
І я подумки підтримував її — все ж ідеться про моїх предків. І взагалі, вся ця історія починала мені подобатися.
— А про це дід розповість завтра! — сказала невблаганна бабуся і потягла Нійолє вмиватися. Дівча пручалося, але йшло, як та коза.
— Діду, а вони одружилися? — запитав я, щойно бабуся з Нійолє вийшли за двері.
— Не все так просто… — загадково мовив дід Олег і кивнув на двері. — Давай вже почесному: розповім вам обом завтра.
— По-чесному! По-чесному! — зачувся голос Нійолє зі спальні. — Не кажи йому нічого, якщо він такий дурний і нездогадливий!
Дід посміхнувся і розвів руками, мовляв, з цим дівчиськом краще не сперечатися! І погладивши мене по голові та побажавши доброї ночі, вийшов.
Я залишився сидіти сам у тій же запашній і трохи моторошній темряві, перед вікном, за яким розкурював свою люльку пелехатий ліс.
А він знову почав виблискувати спалахами, і не лише ліс — я бачив, як вогники пересуваються вулицями села, оминають хати, згасають і знову спалахують на іншій вулиці. Цікаво, чи бачить їх Айрес?
Айрес…
Несподівано мені спало на думку, що
