Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати.

Бабця завела мене до хати. Тут усе було інакше, ніж я пам'ятав, але запах лишився тим самим — трав'яним, духмяним, солодким, пряним. Я ніби розчинився в ньому.

— Діду! — гукнула бабця вглиб кімнати. — Йди-но, поглянь, хто приїхав!

Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.

Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!

Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав.

— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.

Він знову поплескав мене по спині, і я поморщився — відчув біль від опіків.

— Ой, та він же весь горить! — скрикнула бабуся Ліда.

Я пояснив, що півдня провів на спекотному сонці.

— Будемо тебе лікувати, — сказала бабуся. — А поки що мий руки — і до столу! Нійолє, принеси братові чисту тарілку і кухлик.

Нійолє розмоталася з портьєри і дивилася на мене зацікавленими очима.

— Барбідонці їдять із картонних коробочок, — упевнено мовила вона. — А пити їм не можна, бо від того в них виростають довгі нігті на ногах. І тоді вони не можуть ходити — лише шкребуть ними по підлозі. І весь час падають!

Бабуся Ліда докірливо похитала головою і звернулася до мене:

— Не зважай. Ми з нею вже змучилися — часом навіть не розуміємо, що вона каже. Вигадує нісенітниці на ходу. Звикай.

Ми сіли за стіл. У мене аж подих перехопило. Я давно не бачив такої їжі! Бабуся винесла з кухні кілька полумисків з варениками. Одні були насиченого жовтого кольору — з сиром, в інших крізь тонкий шар тіста просвічувалися червоні вишні, а ще були вареники з абрикосами, чорницею і навіть аґрусом. Посеред столу стояла миска зі сметаною — в ній стирчала і не падала ложка. Вдома ми з Юлею часом купували вареники в супермаркеті, але вони були маленькі й усі однакові…

— Ти надовго? — запитав дід, поки я наминав вареники.

Я промугикав, що збираюся попрацювати десь на фермі.

— Це добре, — сказав дід. — Але тут навряд чи є робота для тебе. Хіба що на конефермі.

— А хіба тут є конеферма? — зрадів я.

— Так. Але вона ще недобудована. Плануємо згодом розводити коней.

— Коні — сміються! — вставила Нійолє. — А всі кажуть — іржуть. Це грубо…

Я скоса глянув на неї, насупився і буркнув:

— Вони ще й кусають за ніс усіх надто балакучих…

— Тому бережи свого носа! — Спокійно додала дівчинка, запихаючи до рота вареника з вишнями, від чого червоний сік потік їй аж по ліктях.

У вікно вже заглядав круглий місяць.

Дід повів Нійолє до ліжка — я ще пам'ятав, що доглядати за малими і розповідати їм казки було його обов'язком. І я навіть позаздрив цій малій пронозі.

А бабуся повела мене на скляну веранду. Там було велике ліжко й інші старі меблі. Підлогу встеляли плетені бабусею килимки.

— Якщо пригадуєш, Арсенчику, тут добре спиться! Ти любив спати саме тут… сказала бабуся. — Давай лише я тебе трохи полікую, бо ти весь гориш.

Вона дістала з шафи плящину з коричневою і запашною рідиною. Намастила мені спину. Поки вона розстеляла постіль, рідина всоталася в тіло і — дивовижно! — жар одразу спав. Ніби це було якесь чарівне зілля.

— Лягай, онучку! — сказала бабуся Ліда. — Завтра поговоримо. У тебе очі злипаються.

Вона нахилилася і поцілувала мене в чоло. Вимкнула світло й пішла.

Я лишився лежати в духмяному затишку. Дивився на місяць, на гілки дерев, що колихалися за вікном, — і теплі хвилі почали відносити мене кудись далеко. Коли я був маленький і спав на цій веранді, бабця так само цілувала мене в чоло на ніч…

Раптом згадав про Юлю і знітився. Аж на ліжку підскочив! Як вона сприйняла мою втечу? Мабуть, хвилюється? Треба буде завтра обов'язково зателефонувати. Шкода, що я загубив свою мобілку!

Я заспокоїв себе тим, що лишив записку. І тим, що моя мама завжди вміла мене розуміти. Зрозуміє і цього разу. А я їй усе поясню. І, до речі, нехай знає: мене тут люблять і пам'ятають. Це я сьогодні точно відчув!