Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько
Вирішив прогулятися селом. Так би мовити, ознайомитися з місцевістю. Дійти до того місця, де вночі бачив вогники, скупатися в річці й, можливо, знову побачити дівчину на мопеді…
— Як хочеш, — сказала бабуся. — Тільки до обіду повернися. І ще запам’ятай одне наше правило: вітайся з усіма, кого зустрінеш. Двері можеш не зачиняти — тут чужі не ходять. І гляди: не перекупайся в річці. А в ліс далеко не заходь — він у нас «водить»…
— Як це — водить? — здивувався я.
— А так, — пояснила бабуся. — Зайдеш — і не вийдеш. Заблукати можна.
— Не заходь! — тут же підхопила Нійолє, погрозивши мені пальцем. — Там — моє королівство. Туди можна потрапити, коли навчишся вітатися по-барбідонськи! І матимеш шість невидимих ніг!
Я зітхнув. Доведеться звикати до її фантазій.
Отже, я набив кишені черешнями й рушив у бік річки.
…Ну, скажу я вам, і село! Таке враження, ніби ця базіка Нійолє має рацію: справжня Барбідонія!
Не встиг пройти і двадцяти метрів від хати, як почув, що мене хтось кличе на ім’я:
— Арсене! Арсене Іванюк!
Від подиву я аж підскочив. Хто тут мене може знати?! Я лише вчора увечері приїхав.
Виявилося, що це гукала сусідка, яка поралася на городі. Я приязно привітався з нею, запитав:
— Звідки ви мене знаєте?
— Уже всі знають, що ти приїхав до бабусі з дідусем, — пояснила вона. — Ми такі за них раді! Вони так сподівалися, що колись тебе побачать! І ось дочекалися…
Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті — що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:
— Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.
— А які чутки? — запитав я.
— Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… — знітилася сусідка. — Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина — справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла — волосся, шкіра, очі світлі, все — нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!
Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.
Я було почав розпитувати, як це — «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто — зціпила зуби і знову взялася за лопату.
Вже мені услід вона гукнула:
— До лісу не ходи — дідько забере!
Я мовчки знизав плечима — нехай малих лякає тим дідьком! — і почав спускатися з пагорба.
Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.
Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.
— Вона не кусається, — повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.
— Дід Микита! — назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: — А це — Зоряна Петрівна.
Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.
— Можеш її почухати, — поважно дозволив дід Микита.
Я слухняно почухав.
Коза задоволено кивнула.
Знайомство відбулося.
Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.
— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.
Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.
— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!
— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?
— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.
— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.
— Люди все знають. З вуст до вуст передають.
— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.
Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:
— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!
Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.
Я помахав рукою і рушив далі.
І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.
Я підійшов.
— Ти — Арсен? — запитав він.
Я кивнув:
— Так, а що?
— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже
