Арсен - Ірен Віталіївна Роздобудько

Але врятувала ситуацію сама Нійолє. Зиркнувши на мене з-під лоба, вона сказала:

— Я, бабцю, піду з тобою. З ним — не хочу.

І додала:

— Нехай не мріє…

І я знову зніяковів і трохи здивувався — дівчинка була хоч і мала, але горда.

Отже, ми всі разом вийшли за хвіртку і подалися хто куди. Бабуся з Нійолє пішли до центру села, а я — в протилежний бік, туди, де з пагорба було видно ріку і ліс.

Я вийшов на гребінь пагорба і завмер.

Довкола була нереальна краса. Ніби я потрапив до кадру з «Аватара». Всі барви природи були яскравими, мов їх підмалювали на комп'ютері. По сліпучо-синьому небу плив абсолютно білий караван хмар. Я зі щемом подумав, що мені доведеться прожити тут лише кілька тижнів. А може, й менше. І ці тижні варто використати сповна. Так, щоб відчути кожну мить.

А ще на мене накотило дивне відчуття, схоже на те, коли батько на ярмарку купив мені червоного півника на грубо обтесаному патичку. Таких півників я бачив уперше. Їх продавала старенька бабця в зеленій хустці. Вона здалася мені чарівницею з казки. Півник був великим і прозорим. Я лизнув його, і в роті розлився дивний смак — солодкий і водночас гіркуватий від трохи перепеченого цукру.

Я смоктав його — і періодично підносив до ока й дивився крізь нього, мов крізь червоне скло. І світ здавався мені таким же солодким і яскравим.

Тоді мені було років зо три. Але я досі пам'ятаю, яке це було щастя…

Отже, я стояв на пагорбі й оглядав долину. І задихався від захвату.

Село лежало серед розлогих садів, як низка необроблених коралів або… розсип цукерок у різнобарвних обгортках. У смарагдовому лісі спалахували золоті блискітки сонячного світла. Раніше я ніколи цього не помічав. Такі картинки виникали хіба на моніторі компа! Я подумав, що варто було приїхати сюди лише заради цього видовища. І пошкодував, що я не художник.

Раптом біля мене дзенькнув велосипед. Я оглянувся. На велику сидів той самий хлопець, який учора лякав мене лісом і Білою Дамою.

— Привіт! — сказав він і, не чекаючи на відповідь, додав: — Хочеш підзаробити?

Звісно, я хотів! Але відповів не одразу. Поважно сплюнув у пилюгу і спроквола промимрив:

— А що пропонуєш?

— Дві гривні за дві години! — сказав він.

— Тобто? — не зрозумів я.

— Я пасу худобу… — почав пояснювати хлопець. — Платять мені десять гривень на день. Дві з них — твої, якщо будеш щодня підміняти мене на пару годин.

— А ти що робитимеш у цей час?

— Не твоя справа! — вигукнув він і запитально наморщив носа: — Згода?

— Не згода. Спочатку скажи, що робитимеш, доки я паритимуся з твоїм стадом за таку дрібну ціну! — наполіг я.

— Більшої ціни тобі не дадуть! — похмуро відповів хлопець, злізаючи з велика й підходячи до мене впритул. — Ти ж міська цяця. На що ти здатен?! Ось хіба що коровам хвости крутити! То давай — крути! І не питай зайвого.

— А ти, певно, вже добряче накрутив? — єхидно відповів я. — На більше не здатен?

— Ось зараз побачимо, хто на що здатен! — загрозливо посміхнувся хлопець.

— Давай! — підбадьорив я його.

— Сам давай! — відказав він.

За мить ми вже покотилися з пагорба, зчепившись у смертельних обіймах. Щоправда, не таких уже й смертельних, адже котитися і битися водночас було доволі незручно.

На рівнині ми ще хвилин зо п’ять борюкалися у високій траві, аж доки наштовхнулися на якийсь рівчак і розкотилися в різні боки.

Обоє важко дихали.

Похмуро поглядаючи в мій бік, хлопець смикнув із землі листок подорожника, засунув до рота і почав жувати. Я з цікавістю спостерігав за ним. Хлопець вийняв з рота пожований листок і приліпив його до подряпин на коліні. Помітивши мій погляд, пояснив:

— Заживлює рани.

Я теж смикнув подорожник, пожував і так само причепив його на обідраний лікоть.

— Продовжувати будеш? — по-діловому запитав хлопець.

— А ти?

— Спекотно… — зітхнув він. — Тільки запаримося. У нас одна вагова категорія.

Я кивнув. Відверто кажучи, мені зовсім не хотілося битися.

— А ти нічого, — сказав хлопець. — Я думав — злякаєшся.

— Чого б це я лякався? — обурився я.

— Ну ви, міські, такі полохливі… — пояснив він. — М'язів не качаєте. Кволі якісь, бліді…

Я був змушений зігнути руку — показати м'язи. З півгодини ми мацали одне одного, змагаючись, чиї руки сильніші. Вирішили — нічия.

А потім ми потисли один одному руки.

До речі, у мене так і з Пашкою було: ми спочатку добряче побилися перед тим, як стати друзями нерозлийвода. Пашка так потім і сказав: не поб’єшся — не потоваришуєш по-справжньому, адже кожна справа має бути скріплена кров'ю!

Отже, хлопця звали Федір. А ті дві вільних години, за які він пропонував дві гривні, були потрібні йому для того, щоб навчитися приборкувати биків. А простіше кажучи, Федір хотів стати тореадором! Він просто був поведений на кориді.

Спершу все це видалося мені смішним. Якийсь дитячий садок — майже дорослий хлопець, а займається такою маячнею.

— Хочеш бути як «тореодори з Васюківки»? — пожартував я.

Виявилося, що Федір цієї книжки не знає. Проте знає, що таке справжня корида — і не з книжок! Для нього це все зовсім не маячня! А, можна сказати, справа всього життя.