Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон
— Отже, ви бачили й чули головного хранителя Національного музею Андерса Бруна, — сказав перед камерою репортер, а Андерс Брун повільно пішов назад, до широких парадних сходів. Мені було жаль його, я розумів, як він себе почуває.
— Андерсе! — гукнув я. — Андерсе! Зачекай!
Він обернувся й усміхнувся мені жалюгідно й розгублено.
— Юхане, друже. Тут більше нема чого робити. Зайдімо до мене.
З-за скелець окулярів на мене розпачливо дивилися карі очі. Попелясто-сіре й бліде, незважаючи на мороз, обличчя свідчило про втому, близьку до шоку. Так, добряче його трусонуло.
Ми пройшли поміж поліційними машинами, поминули скляні двері до вестибюля, де нам кивнув поліцейський, піднялися широкими сходами, а далі повернули ліворуч, до виставки.
Ішли мовчки. Сходи видалися мені крутішими, ніж минулого разу. Уже між першим і другим поверхами занили мої нетреновані м'язи.
Сонце освітлювало стінний розпис Карла Лассона: просто лад нами світловолосий Густав Ваза в'їжджав, оточений радісною юрбою, в уквітчаний Стокгольм. А в залах ніхто не радів. Приходили і йшли похмурі службовці, біля кожних дверей стояли насуплені поліцейські.
Ми зайшли до центральної зали, де ще недавно було виставлено королівську корону. Велика скляна вітрина зяяла пусткою. На підлозі скалки. Блакитну оксамитову підкладку витягли, і вона, зім'ята, валялася під вітриною. Кілька поліцейських у комбінезонах, очевидно, шукали відбитки пальців, притрушували скло сірим порошком. Андерс похитав головою і перейшов до сусідньої зали. Тут деякі вітрини лишились неторканими, інші розграбили наполовину, решту підчистили цілком.
— А вони не дурні, — скрушно мовив Андерс. — Взяли тільки найцінніші і відносно невеликі предмети, які легко випести і простіше збути з рук.
— Здається, ти казав, що продати нічого не можна?
— Природно, я мусив так казати, це наша офіційна версія. Май на увазі, коли з кимось говоритимеш.
Ми пройшли довгим коридором і зупинилися перед коричневими дверима з табличкою, на якій білими опуклими літерами на веселому голубому тлі було написано: «Головний хранитель Брун».
— Зайдімо на хвильку. Мені потрібні чашка кави і телефон. Там мені однаково робити нічого.
З його простого, наповненого світлом і повітрям кабінету видно було заклади-конкуренти — Музей сучасного мистецтва і Скандінавський музей. Замок Фредріксборг височів на другому березі Стремму, красуючись білими шапками снігу на зелених схилах даху.
Увійшла дівчина. Дуже мила дівчина, та ще й з кавою.
— Вам пощастило. Я варила тільки собі, але ще на двох вистачить. А от сухариків у мене всього два.
— Дякую, голубонько, — мляво пробурмотів Андерс. — Усе чудово. Це мій добрий приятель, Юхан Хуман. Власник антикварної крамниці і знавець мистецтва. Нам треба трохи поговорити про події цієї ночі.
— Мене звуть Карін, — сказала дівчина й усміхнулась. — Карін Стенман, секретарка пана Бруна… Якщо знадоблюсь, я в себе, переписую звіт. А ваші калоші я поставила вранці на газету під теплоцентраллю в залі, вони наскрізь промокли. — І вона вийшла, причинивши за собою двері.
— Здібна дівчина, — стомлено промовив Андерс, дивлячись кудись перед собою. — Вона моя секретарка, але, крім цього, навчається в університеті. Коли закінчить курс з історії мистецтва, почне працювати асистентом. Спеціалізується на шведському образотворчому мистецтві дев'ятнадцятого століття. Ось так… — Зітхнувши, він поправив елегантну темно-синю краватку, щиглем збив з вилоги ретельно відпрасованого темно-сірого фланелевого костюма уявну порошинку.
Андерс не змінився. Такий же, як колись в Упсалі. Він завжди приділяв надмірну увагу своєму одягу. І зовні такий самий приємний, незважаючи на сивину в чуприні та зморшки біля очей.
— Ти написав звіт? — запитав я.
— Так. Продиктував про все, що побачив, коли прийшов до музею сьогодні вранці, а Карін зараз передруковує. У мене є диктофон. Знаєш, такий маленький, портативний. Дуже практична річ у нашій роботі, коли весь час бігаєш по залах та поверхах.
— Як же все це сталося? Ти коли сюди прийшов?
— Гм-м… Я був удома, спав. Знаєш, як сплять на різдво. Забагато з'їв і таке інше. Отож і спав як убитий. Зненацька задзвонив телефон, десь зразу після половини на п'яту. Я прокинувся. Ніколи ще похмілля не розвіювалось так швидко. — Він стомлено посміхнувся і сьорбнув кави. — А коли приїхав сюди, поліція вже робила своє діло. Ми дійшли висновку, що злодії потрапили в музей, очевидно, крізь невеликі двері з чорного ходу. Дверей не ламали, скористалися підробленим ключем. Дублікатом.
— Виходить, вони почували себе тут як дома?
— Принаймні вони добре знали обстановку, — кинув Андерс. — Опинившись усередині, зразу подалися в контрольне приміщення й до пульта. Там вони перемкнули потрібні реле. А це може зробити лише фахівець, обізнаний із секретами нашої сигналізації. Далі лишалося тільки зайти і взяти. Ніяких перешкод.
— А охорона? Що з ними сталося?
— Охорона? Спали, як байбаки. Поліція щойно взялася до аналізу нашого чудового різдвяного столу. Хтось висунув версію, ніби злодії ввели снодійний газ у системи кондиціювання повітря, але це, на мою думку, звучить аж надто фантастично. Ні, очевидно, щось підмішали в їжу. Іронія долі. Ми хочемо зробити хлопцям приємне: хоч якась компенсація за самотність у різдвяний вечір. Готуємо їм різдвяний стіл, а хтось підмішує до страви якоїсь гидоти, і вони падають з ніг. Оце така відплата за любов до ближнього. — Андерс іронічно посміхнувся.
— То вони просто поснули?
— Атож. Близько дванадцятої повечеряли — у них, здається, так заведено, — а на початку другої відчули якесь дивне запаморочення. Один із сторожів зрозумів, що тут щось негаразд, і спробував подзвонити в поліцію, але не встиг дійти до телефону. Це виявилася сильна штука. Вони оце тільки тепер прокинулись.
У двері постукали, і, перш ніж Андерс устиг відповісти, до кімнати зайшов чоловік років шістдесяти. Побачивши мене, повернув назад.
— Заходь, заходь, Мугенсе. — Андерс помахав йому рукою, запрошуючи увійти. — Тут усі свої. Це мій давній друг Юхан Хуман. Мугенс Анд у нас шеф відділу
