Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Власне кажучи, і мені пора було «бігти». Хоча стреси й біганина не для мене. Отож я встав не кваплячись, бо ж і причин бігти стрімголов не знаходилось. Клео, напевне, спала у своєму кошику біля батареї, сита і вдоволена після салаки та молока. А напливу покупців не передбачалося. На жаль. Але так чи інакше, треба й мені помалу рушати додому. І я вийшов у велику залу за рестораном, проте ще переглянув там листівки, погортав книжки з мистецтва.

— Ні, ні, — пролунав поряд зі мною чийсь голос. — Нічого не вийде, фру Свенсон. Доробити цю афішу я зможу не раніше ніж у кінці січня. Друкарню зачинено.

Я впізнав його, чоловіка в темно-коричневому костюмі, що говорив з кіоскеркою. Його рідке волосся, утворюючи віночок навколо голої маківки, біліло сивиною, окуляри з'їхали на ніс. Він сякався у велику хусточку. То був завідувач відділу інформації Мугенс Анд, що його в перший день різдва я зустрів у кабінеті в Андерса.

— Доброго дня, — привітавсь я.

Він обернувся, глянув на мене здивовано. Очевидно, зразу не впізнав. Але потім, мабуть, таки згадав, і по його схожому на бульдожачу морду обличчі пробігла усмішка.

— Так, так, звичайно. Ви з поліції.

— Не зовсім. Юхан Хуман. Давній друг Андерса. Ми зустрілися того самого дня, коли сталась крадіжка.

— Ой-ой-ой! — протяжно вигукнув він і знову усміхнувся. — Я — і людські обличчя, я — й імена. Це несумісно. Ну, звичайно, тепер згадав. Але знаєте, нині тут у нас аж надто невесело. — І усмішка в його очах згасла.

— Розумію.

— Самі прикрощі, пане Хуман, самі прикрощі. Ніколи не забуду я того ранку, коли подзвонили з поліції. Застуджений, із температурою та нежиттю, я насилу міг говорити. А вони повідомляють, що зникли корона, держава і скіпетр. Я ледве зрозумів, був геть приголомшений. Просто жах.

— Мабуть, це в усіх викликало шок. Але треба сподіватися на краще.

— Треба, пане Хуман. На жаль, мені пора.

Я вийшов на вулицю. Мрячив січневий дощ. Хмари сунули низько над замком. Кілька чайок перепливали Стремм. Повз мене промчав автобус з японськими туристами. Віяв вітер. Холодний, неприємний вітер.

Я підняв комір плаща, насунув якомога нижче на лоба свого картатого кашкета і, нахиляючись уперед, поплентав додому під шквалами дощу й вітру.

Не встиг я увійти, як задзвонив телефон. Сердито й деренчливо.

— Куди це ти пропав? — пролунав на другому кінці дроту хрипкий голос Калле Асплунда. — Діловий сніданок, еге? Розкошуєш на прибутки, приховані від властей, про які ти не пишеш у податковій декларації? А я та інші чесні платники податків мусимо фінансувати твою розбещеність. Не кажучи вже про те, що торгівля йде під три чорти, поки ти стовбичиш у ресторані. І Клео, ясна річ, негодована. Соромно, чоловіче добрий, соромно.

— Годі, Калле, — відрубав я, не маючи бажання відповідати в такому ж дусі. — Я щойно поїв риби й випив кефіру в Національному музеї. Недорого й корисно. Але ж тебе, звичайно, цікавить не це.

— Так-так. То ти був у Національному музеї? Це якраз те, про що я й хотів із тобою погомоніти. Заїду через півгодини.

— Не вийде. Приходь пізніше. У мене ще одна ділова зустріч. Поважний клієнт, — збрехав я і поклав трубку.

Має ж бути якийсь порядок. Нехай не вважає, що може крутити мною, як йому заманеться, подумав я роздратовано.

— Якийсь порядок має бути. Правда, Клео?

Вона й не думала відповідати, підняла одну повіку, примружившись, подивилася на мене і знову поринула в сон у своєму теплому й затишному кошику. Я відчув заздрість до неї. Тепло й безпечно. Ні страху, ні тривог.

Пішов дощ. Сильний дощ.

Я глянув на дощову завісу, на потоки, що струменіли по склу великої вітрини, дивився, як вода бурхливо мчить до Чепмапторгет. То зима скінчилась?

Тут він і з'явився. Мало не біг, тримаючи над головою газету, щоб захиститися від дощу.

— Ну й злива! — пирхнув він і протупав по килимку до дверей, обтрушуючись. Тібетський верблюдячий дзвіночок подзенькував угорі, над його головою, а вода бризкала на підлогу.

— Ти геть мокрий, — з осудом зауважив я.

— Дякуй чортові, що це я мокрий, а не ти, — загримів він, стягуючи з себе старий нейлоновий плащ. — Я поставив машину на Чепманторгет, біля старої міської брами. До речі, ти знаєш, що ця площа колись називалася Скваллерторгет[4]? У давні часи служниці ходили до криниць по воду і робили це завжди залюбки. Вранці і ввечері. Чекали цієї години з нетерпінням, там можна було постояти і досхочу побазікати. А потім, піднімаючись у горішню частину міста, вони користалися нагодою й зупинялися відпочити біля крутого пагорка на Чепманторгет. І знову точили ляси. Отак воно.

І він недбало розвалився у вишуканому кріслі стилю рококо, недавно обтягнутому світло-жовтою шовковою тканиною. Вода з його грубих черевиків капала на яскравий афганський килим.

— А от і не так, — сказав я невдоволено, коли він від'їхав із кріслом до стіни. Бильце вісімнадцятого століття підозріло затріщало. Нехай-но тільки зламає, у мене не відкрутиться, заплатить.

— Що не так?

Його великі волохаті руки почали свою звичну мандрівку по кишенях у пошуках люльки й тютюну. Чи він ніяк не може запам'ятати, куди кладе свій мотлох?

— Ти помиляєшся. Адже Скваллерторгет — це змінене Сквальторгет[5], вулиця тут іде під укіс, і в таку погоду, як оце тепер, уся вода стікає до площі.

— Дурниці, — сказав Калле і натоптав люльку, потім поводив над нею запаленим сірником. Люлька астматично засопіла, каламутно-жовта хмарка попливла по кімнаті. Я здригнувся.

— То ти був сьогодні в музеї, —