Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— Саме час братися до роботи, так? — запитав я жартома.

Проте Мугенс не оцінив моєї спроби бути дотепним, не усміхнувся.

— Так, схоже на те, — сказав він стомленим, застудженим голосом і провів рукою по лисині. — Дзвонять з усіх можливих газет, але я відіслав офіційне повідомлення в телеграфне бюро, яким їм поки що й доведеться задовольнитись. А хто цікавиться подробицями про наших друзів-грабіжників, тому я рекомендую звернутися до поліції.

Він схожий на засмученого бульдога, думав я, дивлячись на пооране зморшками, брижувате обличчя шефа інформації. Очі були трохи вибалушені й ще дужче посилювали цю схожість. Він говорив з акцентом — не сильним, але досить помітним датським акцентом.

— Чудово, Мугенсе. Так і робіть. Ми не повинні обговорювати роботу поліції. Краще хай вони самі це роблять.

— Гаразд, — сказав Мугенс — Ти знаєш, де мене шукати.

І він пішов.

— Прекрасна людина, зауважив Андерс. — Потягнувшись, він позіхнув ще раз. — Приїхав сюди наприкінці війни. Як біженець. Брав участь у русі Опору. Між іншим, був антикварним торговцем у Копенгагені. До нас прийшов за рекомендацією одного стокгольмського колеги і дістав роботу в архіві, а тепер завідує відділом інформації. Ось як буває. Так прижився в нас, що й додому не вернувся.

— Здається, ти сказав… Мовляв, злодії не зможуть продати крадене. Що такий номер у них не пройде, — сказав я, обмірковуючи одну думку. — Отже, кажеш, не пройде?

— В усякому разі, з короною. Та й з іншими, більшими речами. І хвалити бога. Але там і багато іншого. Міжнародний покупець, природно, не зможе знати всього підґрунтя цієї історії. А деякі речі з колекції мають на світовому ринку такий попит, що наша інформація через Інтерпол не дасть наслідків. Ясно, що їх не продаси на великих аукціонах — «Сотбі» чи «Крістіс», приміром. Та загалом обдурити довірливих покупців в Америці чи Європі буде не так уже й складно.

— Наприклад?

— Ну, всі оті маленькі шкатулки вісімнадцятого століття і стародавніші. Золото й каміння. Те і се — набереться потроху. Кілька картин. Невелике полотно Ватто «Італійська серенада», «Рисувальник» Шардена. Збути їх, звичайно, буде важче, але якщо вони полежать тут деякий час, а потім їх потихеньку перешлють якомусь нафтовому шейхові, то й картини, мабуть, пройдуть, — сказав він скрушно.

— Ти маєш на увазі маленькі речі й невеликі картини?

— Атож, саме їх. Усе вмістилось у кілька невеликих валіз. Їм не довелося сушити голову над проблемою перевезення. Простіше простого поскладати речі у валізи й вибратися звідси. Далі все піде тишком-нишком.

— А поліція? Ти ж казав, що довкола музею патрулюють поліцейські машини.

— Воно-то так, уяви собі: третя-четверта година різдвяного ранку. Безлюдно, тихо, ніде ні душі. Навколо самої будівлі машини не патрулювали. Адже тут була внутрішня охорона. До речі, злодії пішли тією ж дорогою, що й прийшли, — крізь чорний хід. А там і до автомобільної стоянки близько. Метрів п'ятдесят або сто. Палицею докинути. А ще ж і не розвиднялося.

— І що вони тепер робитимуть?

— Не маю анінайменшого уявлення, — сказав Андерс, підперши руками голову. — Найімовірніше, злодії ховатимуть. валізи в якомусь надійному місці. Мабуть, у центральній камері схову, — засміявся він. — Принаймні доти, доки уляжеться переполох. Потім спробують вивезти з країни. А це неважко. Поїдь-но в Данію на машині через Хельсінборг чи Мальме і якщо попадешся, то вважай, тобі страшенно не пощастило.

— Напевне. Адже митники завжди приділяють більше уваги приїжджим, аніж тим, хто залишає країну.

Ми замовкли. Андерс мляво колотив ложечкою у пластмасовому кухлику. На підвіконні стрибала синиця, внизу, на набережній, сигналила машина.

У двері постукали, і хтось увійшов до кімнати. Я обернувся і одразу впізнав його. Навіть при всьому бажанні я не зміг би не впізнати свого найщирішого друга.

— Прошу вибачити, якщо перешкодив, — відкашлявся гість. Видно було, що він не надає особливої ваги своїй ефектній появі. — Моє прізвище Асплунд. Комісар поліції Асплунд. Мені сказали, що головний хранитель тут.

Андерс підвівся, привітавсь і показав рукою на стілець поряд зі мною.

— Радий вас бачити. Хоча радості сьогодні мало… Знайомтеся, це Юхан Хуман. Мій друг. Торговець антикваріатом.

— Друг, он як? — Калле Асплунд усміхнувся й міцно потис мені руку. — З різдвом тебе, Юхане. Шкода, що ми зустріли його не разом. Добре, хоч тепер здибалися. Можна сказати, різдвяна зустріч. Отак воно…

І він заходився нишпорити в кишенях свого піджака. Його пальці снували, як меткі звірятка, аж поки знайшли потрібне. Коротку люльку, коробку сірників та пластиковий пакет. Довгі волохаті пальці натоптали люльку жовтими волокнами тютюну, і він закурив. Я знав, що зараз відбудеться таке, до чого Андерс зовсім не готовий. Тільки добре виховання допомогло йому зберегти витримку, коли хмара ядучого диму оповила кімнату.

Не знаю, який тютюн курить Калле Асплунд, але він жахливий. Саме жахливий. Одначе той факт, що він курить бридкий тютюн і має, м'яко кажучи, трохи оригінальні манери, аніскільки не применшує переваг Калле, людини безумовно обдарованої і проникливої.

— Мушу сказати, ми з Юханом чудово знаємо один одного. У нас навіть два вбивства на спільному рахунку. — І він привітно всміхнувся враженому Андерсові.

— Це було кілька років тому, — сказав я збентежено, хоча для збентеження не мав підстав. І все-таки згадувати про те, що тоді сталося, було мені неприємно. Не варто зараз про це говорити.

Калле Асплунд рішуче ляснув долонею по столу. Вона важко впала на стільницю і завмерла, тільки пальці посіпувалися, відбиваючи безгучний дріб.

— Я сам займуся цією справою, — сказав він твердо. — Перед різдвом я виїздив з міста й оце тільки зумів добутися назад. Їздити по засніжених дорогах — нема нічого гіршого.

— Я щойно продиктував звіт про все, що нам відомо, — стомлено мовив Андерс. — Він зараз буде готовий. У вас є щось нове?

— Ні, поки що нічого, — почувся голос Калле Асплунда з-за нової смердючої хмари. — Пальців море, але кому