Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— В такому разі, чи надійна у вас охорона? Яка спокуса для злодіїв заволодіти тими неоціненними речами!

— Не думаю, — усміхнулась вона. — Чи купили б ви скіпетр і державу, якби хтось прийшов і захотів вам продати? Або корону? А переплавка золота та виколупування діамантів дасть надто мало, враховуючи великий ризик.

— За кожними дверима у вас стоїть поліцейський?

— Не зовсім, але поліція патрулює вночі на машинах біля музею, і в нас складна система сигналізації. Коли систему ввімкнено, то досить зайти до приміщення, де зберігаються корона й інші цінності, як сигналізація починає діяти. Вона настільки чутлива, що в нас виникла проблема фальшивих тривог. Одного разу на вітрину сіла велика муха, і сигналізація спрацювала.

— Муха? Це жарт?

— Анітрохи. Так було справді До того ж уночі в нас чергують кілька сторожів. Отож ласкаво просимо, пробуйте!

— А може, це було б не так і важко? — сказав Дік, що сидів на бильці її крісла. — Якщо хтось справді захотів добре підлататись. Це так називається? Підлататись?

— Так, — гордо мовила Грета. — Вам не здається, Юхане, що він чудово розмовляє шведською? За рік навчився, ви тільки уявіть собі!

— Дякую, але не так уже складно розмовляти шведською. З такою вчителькою, засміявся Дік. — А все-таки, коли хтось відключить сигналізацію, Що тоді? І мухи зможуть лазити по вітринах, і кожен зможе без перешкод відкрити їх.

— Охорона, — нагадав я. — Треба буде подбати про охоронців.

— Виказати одну таємницю? — сказала Грета майже зі змовницьким виразом. — У нас, звісно, є всілякі пристрої та хитрощі, отож ніхто не винесе наше багатство. Проте нам можна і не збиватися з ніг, оберігаючи його. Експонати самі по собі — найкраща страховка від крадіжки.

— Як це?

— Вони унікальні. Їм немає ціни, і тому жодна людина нічого не зможе вторгувати за них. Тому ніхто й ніколи їх не вкраде. Правильно я міркую?

— По суті — правильно. Якщо тільки…

— Ну, ну?

— Якщо тільки ви чогось не випустили з уваги. Адже людина здатна на такі вигадки, що годі їх передбачити.

«Порівняно небагато з людей середнього класу можуть дозволити собі тримати кухарів-професіоналів, бо їхня платня надто висока і їхні кулінарні методи дуже дорого коштують».

Істинна правда, подумав я, взявши ще шматочок марципанового пряника і відрізавши окрайчик для Клео.

«У такому разі слід задовольнитися куховаркою, чиї кулінарні знання поєднувалися б з моторністю, охайністю та багатьма іншими позитивними якостями. Проте, заперечите ви, де взяти хліба в пустелі? Та коли вже вам не пощастило знайти такої, а ви терпіти не можете служниць, що перебувають у вашому розпорядженні й часто-густо вважають себе великими знавцями кухні, хоч насправді здатні виконувати там лише найпростіші операції, тоді самі виховайте особу з нахилом до цього ремесла, відповідно до ваших смаків і вимог. Ставтеся де неї з добротою та зичливістю і зв'яжіть її з вашим домом путами вдячності».

Я опустив томик «Мистецтва приготування їжі» Хагдальса на коліна. Єдиною особою, яку я міг би уявити собі в ролі своєї куховарки, була фру Андерсон з будинку номер одинадцять. Вона прибирала в мене у квартирі і за моєї відсутності доглядала Клео. Єдина перешкода була в тому, що це вона ставилася до мене «з добротою та зичливістю» і напевне не прийняла б моїх порад та натяків щодо приготування їжі з тим поблажливим спокоєм, з яким завжди ставилась до Клео й до мене. Нічого не вдієш — інші часи, інші звичаї.

Я вийшов до кухні, підсмажив два яйця і трохи шинки — мій різдвяний сніданок. Не завадив би мені й літровий пакет кефіру. Учора я засидівся в гостях, аж надто засидівся. Але я жив поряд, на тій самій вулиці, навскоси, та й різдво ж було. Крім того, Ерік підступно затримав мене, коли всі гості уже розійшлися.

— Побудь іще хвилин п'ять і випий «на коня», — сказав він. — Давай-но почешемо язики, перемнемо кісточки гостям. Це буде найприємніша розвага за цілий вечір.

Не можна сказати, щоб Ерік був лихою людиною чи пліткарем, але його цікавість до людей іноді набирала дивних форм. Я не зміг йому відмовити. Все-таки користувався його гостинністю, до того ж він самотній. Самотній, незважаючи на свої широкі знайомства.

— З охотою, — сказав я. — Але приготуй що-небудь легке. Менше віскі й більше содової. Подумаймо про завтрашній день.

— Він уже настав, завтрашній день, мій друже. Та ще й святковий день. Ти зможеш собі досхочу повилежуватись на гагачому пуховику.

Ми сиділи, лускали горіхи й попивали грог. Вогонь у грубі згас, і на кімнату, в якій догоряли свічки, вугілля відкидало темно-червоні відблиски.

— Ну, ти бачив нашу крихітку Грету? — озвався Ерік. — Рада-радісінька. Корисна ця штука, залози. Перетрушує механізм, як я завжди кажу.

— Ти злючий старий цинік, — пробурмотів я. — А втім, я близько її не знаю і не зовсім розумію, що ти маєш на увазі, кажучи про залози.

— Чого ж тут не розуміти, друже? Грета не така вже й молода. Та ще й жили разом з матір'ю. Бридкою владною бабою. Вдовою старого Лінда. Знаєш професора? От Грета й виросла у їхній тіні. Батько стовп ученості, мати — домашній деспот, гнобитель і дочки, і чоловіка. Грета росла, як хирлявий картопляний паросток у льоху. В цілковитій душевній пітьмі. Просто-таки за Стріндбергом. Твоє здоров'я!

— А тепер вона працює у музеї.

— Авжеж. З усіх місць обрала собі Національний музей, де пожинав лаври її татусь. Але вона навдивовижу здібний і обізнаний фахівець. Допомагає мені іноді встановити аутентичність речей та оцінити їх, особливо коли йдеться про срібло вісімнадцятого століття. Тепер її матуся уже впокоїлася, царство їй небесне, і я запросив Грету на різдво, а вона