Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

— Він, певна річ, іноземець?

— Еге ж. Емігрував звідкись із півдня Європи. Очевидно, з політичних міркувань. У всякому разі, по приїзді УРП[1] допомогло йому влаштуватися кур'єром. Угадай де?

— Не маю уявлення.

— Шкода, шкода. Ніякої фантазії. У Національному музеї. Ні квартири, ні друзів, платня невисока. Тепер угадай знову. Де він живе, хто йому допомагає?

— З твоїми навідними запитаннями вгадати неважко. Ясна річ, у Грети.

— Отож бо. Молодий, вродливий хлопець і непоказна жіночка середнього віку. Наслідок: сімейне щастя і бурхлива активність залоз.

— І все-таки ти цинік. Чому б молодому чоловікові не полюбити без будь-якої прихованої думки жінку старшу від себе? Чи таке личить лише нам, чоловікам у літах, які при нагоді хвацько витанцьовують з двадцятирічними блондинками?

— Розписуватися можеш тільки за себе, — сказав Ерік.

— Ні, з тобою явно не все гаразд. Погруз у старечому консерватизмі. Мені сьогодні Грета справді сподобалась. У неї дуже гарні очі. Якби вона звабливіше вдягалася й зробила одну зачіску, то могла б пройти де завгодно, і через твої забобони теж.

— Ти хочеш сказати, якби вона роздяглася зовсім? Я не авторитет у таких питаннях, проте анітрохи не сумніваюся, що цей манірний хлопчисько користується нею в своїх інтересах. А це, погодься, аморально. Коли він надійно влаштується в Швеції і Грета більш не буде йому потрібна, він утече. Покине її, і та слабенька віра в себе, яку вона віднайшла, зникне. Лусне, мов яскрава повітряна кулька. Особисто мені це неприємно. Думаю, варто розкрити їй очі.

— Цього робити не можна. Ніколи не слід лізти незграбними руками в чужі любовні справи. Дік так закохано дивився на неї сьогодні ввечері! Не думаю, щоб він прикидався.

— Власне кажучи, треба було б поговорити з Андерсом, — замислено проказав Ерік, ніби й не чув мене.

— Андерс? Він же її шеф?

— Авжеж. Вона працює в Андерса Бруна. У його відділі. Думаю, він усе знає. В такій установі пліткують на відчай душі. Уяви собі, немолода службовка живе з вродливим хлопчиськом-кур'єром. — І він пирснув.

— Ти старий лицемір, — просичав я. — Сидиш тут і пліткуєш за чашкою кави. Дай їй спокій. То ти знаєш Андерса?

— Чи знаю я Андерса? Таж ми удвох написали книжку. Про живопис вісімнадцятого століття — Хіллестрем та інші. Це ж його епоха, Андерсова тобто. Густавіанська. А втім, і йому перепало. Діло житейське.

— Ти про що?

— Про любов, або, як я це називаю, про залози. Він був двічі одружений. Зараз знову розлучений. І бігає, як той пес, висолопивши язика, за кожною спідницею. Але за такі втіхи треба платити. А надто в його віці. Ну от, уяви собі. Дві жінки, два виводки дітей. Подвійне вирахування на аліменти із платні. Чи багато лишається?

— І як він викручується?

— По-всякому. Пише книжки і робить телевізійні програми, працює на радіо, у відділі культури. Приробляє скрізь, де може. І спритний, чортяка. Нужди не знає. Але йому судилося бути вічною білкою в колесі. Бігти й бігти. А зараз він сподівається здобути посаду шефа. Аронсон до весни піде. І я знаю, що Андерс готовий на все, геть-чисто на все, щоб захопити це місце. Прибрати до рук весь музей.

— Я ходив сьогодні на виставку. Тобто вчора. Ти її бачив?

— Боронь боже. Я почекаю, доки спаде хвиля. Нема страшнішої кари, ніж штовхатися серед тисячі дамочок.

— Пішов би зі мною, до відкриття, для мене влаштували персональний перегляд.

— Он як! Ти завжди на особливому становищі, — пробурчав Ерік і підлив собі віскі, демонстративно не запропонувавши мені.

— Мене там зустрів один молодик, мабуть, асистент. Його звуть Бенгт Хеллер. Він і показував виставку.

— Бенгт Хеллер! Он як!

— А що?

— Я думав, він тримається осторонь. У них там плелися всякі інтриги. Розкол, як пишуть у вечірніх газетах. Передусім ця ідея спала на думку Хеллерові, але він думав про зовсім інший тип виставки. Соціально-антропологічний, так би мовити. Хотів показати роль експлуатованих класів і те, як за рахунок низькооплачуваної праці зводилася суспільна піраміда. І весь цей процес, на його думку, сконцентровано в коштовних речах. Усе йшло добре, поки не втрутився Андерс Брун. А він же там головний і зумів провести свою лінію. Тобто експонати лишились, але без суспільного тла.

— Еге ж, Бенгт здавався засмученим.

— Е, друже, Бенгт завжди нещасливий. Не одне, то інше. Нелегко бути романтиком революції, коли сам ти запечений у солодкому пирозі буржуазності. Тобто в самому Національному музеї, шкаралупі тих скарбів, що їх ми створили нашими обивательськими, дрібнобуржуазними зусиллями.

— Не завжди дрібнобуржуазними. Адже там є творіння Рембрандта та інших, а це, погодься, куди більший капітал:

— Тим гірше. Для Бенгта. Ну, друже, а тепер іди-но додому. Вже чверть на третю. Мені треба поспати. А то завтра я матиму жахливий вигляд. На добраніч, цьомни від мене свою кицю, страшний то звір, мушу тобі сказати. Але ім'я в неї гарне. Уявляєш, я бачив Клео де Мероде. Справжню Клео. У Ніцці. І не так уже й давно. Вона була, звичайно, схожа на старий привид… Ого! Таки справді чверть на третю. У всіх стало розуму піти додому раніше. Ну, катай, щасливого тобі різдва та всього іншого!

Коли я вийшов на Чемпангатан, снігопад ущух. Легенький морозець приємно освіжав, мулиця оздобилася чистим сніговим покривалом, на якому не було жодного людського сліду.

Власне, годилося б на нього образитись, думав я, стоячи різдвяним ранком у кухні й перевертаючи шинку на сковорідці. Сам же попросив мене залишитись на кілька хвилин, а потім витурив геть, мовби