– Я не очікую, що він по мене прийде, містере Кроуфорд.
– Але ж ти почула, що я сказав.
– Так. Почула.
– Візьми оці свідчення та переглянь. Додай що-небудь, якщо схочеш. Ми засвідчимо твій підпис, коли закінчиш. Старлінг, я тобою пишаюсь. І Бріґем також, і директор.
Фраза прозвучала офіційно, зовсім не так, як йому хотілося.
Він підійшов до дверей. Вона йшла він нього геть порожнім коридором. Він зумів привітати її з вершини крижаної гори свого горя:
– Старлінг, твій батько тебе бачить.
Розділ 59
Новини про Джейма Ґамба гриміли ще кілька тижнів після того, як він опустився у свою останню яму.
Репортери зліпили докупи його історію, почавши з архівів округу Сакраменто.
Мати вже місяць як носила його під серцем, коли не пройшла відбір до конкурсу Міс Сакраменто 1948 року. Очевидно, що ім’я «Джейм» у свідоцтві про народження було канцелярською помилкою, яку ніхто не завдав собі клопоту виправити.
Коли акторська кар’єра не здійснилася, його мати пустилася в алкоголічну деградацію. Ґамбу було два роки, коли округ Лос-Анджелеса розподілив його до сирітського притулку.
Принаймні два наукові видання пояснили, що нещасливе дитинство стало причиною, з якої він убивав у своєму підвалі жінок та оббіловував. У жодній статті не знайшлося слів «божевільний» чи «лихий».
Відео з конкурсу краси, яке Джейм Ґамб переглядав у дорослому віці, виявилося справжнім відеозаписом із його матір’ю, але жінка в ролику з басейном нею не була, як показали результати порівняльного аналізу.
Бабуся й дідусь Ґамба забрали його з убогого сирітського притулку, коли йому було десять, і за два роки він їх убив.
Завдяки виправному закладу Туларе Ґамб навчився швацької справи, коли відбував останні роки в психіатричній лікарні. Він виказував неабиякі здібності до цього ремесла.
Досвід роботи в Ґамба був нерівномірний та неповний. Репортери відшукали принаймні два ресторани, де Джейм працював неофіційно, а також він час від часу підробляв шиттям одягу. Не знайдено жодних доказів того, що протягом цього періоду він уже убивав, але Бенджамін Распейл стверджував, що так воно й було.
Він працював в антикварній крамничці, де виготовлялися прикраси з метеликів, коли познайомився з Распейлом, і деякий час жив за рахунок музиканта. Саме тоді Джейм Ґамб схибнувся на молях і метеликах та метаморфозах, які з ними відбуваються.
Після того як його кинув Распейл, Ґамб убив його наступного коханця, Клауса, відрізав йому голову та частково оббілував.
Пізніше він завітав до Распейла на Сході. Распейл, якого незмінно вабили погані хлопці, познайомив його з доктором Лектером.
Це довели за тиждень після смерті Ґамба, коли ФБР дістало від Распейлових спадкоємців плівки з його терапевтичними сеансами.
Багато років тому, коли доктора Лектера визнали божевільним, записи терапевтичних сеансів передали родинам жертв, щоб їх згодом знищили. Але родичі Распейла зберегли плівки, бо ворогували між собою і сподівалися використати їх у боротьбі за спадщину. Вони втратили до них будь-який інтерес, прослухавши перші записи, що містили лише нудні спогади Распейла про шкільні роки. Після новин про Джейма Ґамба родина Распейла дослухала решту. Коли родичі зателефонували юристові Еверетту Йоу та почали погрожувати, що використають їх у нових навалах на заповіт, він подзвонив Кларіс Старлінг.
У записах був задокументований останній сеанс, під час якого Лектер убив Распейла. Що важливіше, у них відкрилося те, що Распейл устиг розповісти Лектерові про Джейма Ґамба.
Распейл повідомив доктора Лектера, що Ґамб знавіснів на ґрунті молей і що в минулому він уже знімав з людей шкіру, що він убив Клауса і що він співпрацював із компанією з виробництва шкіряного одягу «Містер Шкура» в Калумет-Сіті, але отримував гроші від старої пані з Бельведера, штат Огайо, яка шила підкладки для зареєстрованої торговельної марки «Містер Шкура». Одного дня Ґамб забере в тої пані геть усе, як передрік Распейл.
– Коли Лектер прочитав, що перша жертва жила в Бельведері і що з неї зняли шкіру, то відразу здогадався, хто за цим стоїть, – сказав Кроуфорд Старлінг, коли вони разом прослуховували запис. – Він віддав би тобі Ґамба та зазнав слави генія, якби не втрутився Чилтон.
– Він натякнув мені, написавши у справі, що місця злочинів занадто довільні, – відповіла Старлінг. – А в Мемфісі він поцікавився, чи вмію я шити. Чого він очікував?
– Він хотів побавитися, – сказав Кроуфорд. – Він уже давно, дуже давно забавляв себе сам.
Жодних записів сеансів Джейма Ґамба знайдено не було, і його діяльність протягом років після смерті Распейла вдалося відновити лише частково завдяки діловій кореспонденції, квитанціям за пальне та за бесідами з власниками бутіків.
Коли місіс Ліппман померла під час поїздки до Флориди з Ґамбом, він успадкував геть усе – стару будівлю з житловими кімнатами, порожніми вітринами та просторим підвалом і нічогеньку суму грошей.
Він припинив працювати на «Містера Шкуру», проте деякий час лишав за собою квартиру в Калумет-Сіті й використовував її як ділову адресу, щоб отримувати посилки на ім’я Джона Ґранта. Він також зберіг улюблених клієнтів і подорожував країною по різних бутіках так само, як робив це для «Містера Шкури», аби брати мірки для індивідуальних замовлень, які шив у Бельведері. Він використовував свої поїздки для пошуку жертв, а також для того, щоб їх позбутися після використання. Коричневий фургон годинами курсував міжштатними трасами з закінченими шкіряними виробами, які висіли на плічках у салоні, затуляючи пластиковий мішок для трупів на підлозі.
Він із задоволенням користувався привіллям свого підвалу. Достатньо місця для роботи та ігор. Спершу були тільки ігри – полювання на молодих жінок у темному лабіринті, відтворення спогадів у віддалених кімнатах, які він потім замикав і заходив туди лише для того, щоб докинути трохи вапна.
Фредріка Біммел допомагала місіс Ліппман протягом останнього року життя старої пані. Фредріка забирала замовлення з будинку місіс Ліппман, коли познайомилася з Джеймом Ґамбом. Фредріка Біммел була не першою молодою жінкою, яку він убив, але вона стала першою, яку він убив заради шкіри.
Серед речей Джейма Ґамба знайшли листи Фредріки, які вона йому писала.
Старлінг насилу прочитала ті листи, бо в них вчувалася надія, бо в них вчувалася жахлива потреба, бо в них вчувалися симпатії від Ґамба, про що свідчили її відповіді: «Любий Таємний Друже в моїх Грудях, я люблю тебе! … Ніколи не думала, що зізнаюся в цьому, краще б мені
