– Ні.
– Вона була такою великою, товстою.
– Може, бачив, я не певен. Я не хотів грубіянити, просто щойно з ліжка… У місіс Ліппман був адвокат, імовірно, в мене десь залишилась його візитка, треба пошукати. Ви не хочете зайти? Бо я зараз задубію від холоду, і будь-якої миті в щілину проскочить моя кішка. Вона кулею помчить надвір, я не встигну її впіймати.
Він пішов до столика зі зсувною кришкою в дальшому кінці кухні, відчинив його та зазирнув у кілька скриньок для паперів. Старлінг зайшла в дім і дістала з сумки блокнот.
– Ота жахлива справа, – сказав він, риючись у столі. – Здригаюся щоразу, як про неї згадую. То скоро когось упіймають, як ви гадаєте?
– Ще ні, ми працюємо над цим. Містере Ґордон, ви переїхали в цей будинок уже після того, як померла місіс Ліппман?
– Так.
Ґамб нахилився над столом, стоячи спиною до Старлінг. Він висунув шухляду та почав у ній порпатися.
– Тут лишилися її записи? Ділові папери?
– Ні, геть нічого. А що, ФБР уже має якісь ідеї? Бо тутешня поліція сном-духом ні про що не відає. У них уже є опис чи відбитки пальців?
Зі складок халату містера Ґамба виповзла міль «мертва голова». Вона зупинилася посередині його спини, приблизно там, де мало бути серце, й розправила крила.
Старлінг склала блокнот у сумку.
Містер Ґамб. Хвала Господу, що в мене розстібнуте пальто. Забалакай його, дістанься до телефону. Ні. Він знає, що я з ФБР, і, щойно спущу з нього очі, він її вб’є. Проштрикне їй нирки. Якщо його знайдуть, то одразу візьмуть. Телефон. Не бачу. Не тут, спитай про телефон. Зв’яжися з кимось, а тоді хапай його. Хай лежить долілиць, доки не приїдуть копи. Ось так, виконуй. Він обертається.
– Ось номер, – сказав він, простягаючи візитку.
Узяти її? Ні.
– Добре, дякую, містере Ґордон, мені потрібен телефон, у вас є?
Коли він поклав візитку на стіл, міль злетіла. Випурхнула позаду нього, пролетіла повз його голову та опустилася між ними, на шафку над умивальником.
Він подивився на міль. Коли Старлінг не поглянула на неї, ані на мить не відвела очей від його обличчя, він усе збагнув.
Їхні погляди зустрілися, вони збагнули, хто є хто.
Містер Ґамб злегка нахилив голову набік. Він посміхнувся:
– У мене в коморі є бездротовий телефон. Я принесу.
Ні! Роби, як надумала. Вона потягнулася за револьвером одним плавним порухом, який повторювала тисячі разів, і зброя опинилася там, де й мала бути, – в міцній хватці між двох її рук. Увесь її світ тепер містився в центрі грудей містера Ґамба.
– Ані руш.
Він стиснув губи.
– А тепер. Поволі. Підніміть руки.
Виведи його надвір, нехай стіл залишається між вами. Виведи його, подалі від дому. Поклади долілиць посеред вулиці та підніми вгору жетон.
– Містере Ґаб… Містере Ґамб, вас заарештовано. А тепер повільно вийдіть зі мною надвір.
Натомість він вийшов із кімнати. Якби він потягся до кишені чи за спину, якби вона побачила зброю, то мала б право стріляти. А він просто вийшов із кімнати.
Старлінг почула, як він біжить униз сходами в підвал, вона оминула стіл – до дверей, до сходового прогону. Ґамб зник, сходинки – яскраво освітлені й порожні. Пастка. Стань легкою здобиччю на сходах.
З підвалу – крик, тоненький, наче поріз від паперу.
Їй не подобалися сходи, не подобалися сходи, перед Кларіс Старлінг – питання життя і смерті, коли треба віддавати все або нічого.
Кетрін Мартін знову закричала, він її вбиває, і Старлінг, попри все, почала спускатися сходами, поклавши одну руку на поруччя, випроставши руку зі зброєю. Револьвер – одразу під зоровою лінією, підлога смикалася в прицілі, рука зі зброєю поверталася разом із головою, коли вона намагалась узяти на мушку двоє прочинених дверей, що стояли одні навпроти одних у кінці сходового прогону.
У підвалі сяяло світло, вона не могла пройти крізь одні двері, не повернувшись спиною до других, то зроби це швидко, йди ліворуч, до крику. Вперед – у кімнату з льохом і піщаною підлогою, стрімко оглянувши в приціл дверний проріз очима, що розчахнулись так широко, як ніколи в житті. Єдине місце, де можна було сховатися, – за колодязем, тож вона рушила вбік попід стіною, тримаючи револьвер обома руками, випроставши руки вперед, злегка тиснучи на гачок, далі, далі, за колодязь, а за ним – нікого.
З колодязя піднявся слабкий крик, наче легкий димок. Тепер дзявкіт – собака. Вона наблизилась до колодязя, не відриваючи погляду від дверей, підійшла до краю, зазирнула вниз. Побачила дівчину, знову підвела очі, знов опустила й сказала те, що її навчили казати, щоб заспокоїти заручника:
– ФБР, ви в безпеці.
– СРАЛА я на таку безпеку, він озброєний. Витягнимене. ВИТЯГНИМЕНЕ.
– Кетрін, з тобою все буде добре. Не кричи. Ти знаєш, де він?
– ВИТЯГНИМЕНЕ, МЕНІ ПОХЕР, ДЕ ВІН, ВИТЯГНИМЕНЕ.
– Я тебе витягну. Не кричи. Допоможи мені. Не кричи, щоб я чула. Спробуй заткнути цього собаку.
Вона присіла за колодязем, тримаючи двері на прицілі, серце калатало, від її дихання з каміння здіймався пил. Вона не могла полишити Кетрін Мартін і піти по допомогу, бо не знала, де перебуває Ґамб. Вона рушила до дверей і зайняла позицію за одвірком. Вона бачила нижні сходинки, а за ними – частину робочої кімнати.
Або вона знайде Ґамба, або пересвідчиться, що він утік, або витягне Кетрін з ями – ось і всі можливі варіанти розвитку подій.
Вона швидко глипнула через плече, оглядаючи кімнату з льохом.
– Кетрін. Кетрін. Тут є драбина?
– Не знаю, я отямилась уже внизу. Він спускав відра на мотузках.
До сволоку була прикручена маленька ручна лебідка. На котушці лебідки не було мотузки.
– Кетрін. Мені треба знайти щось, щоб тебе витягти. Ти можеш ходити?
– Так. Не кидай мене.
– Мені треба вийти з кімнати, всього на хвилинку.
– Сука ти йобана, не кидай мене тут, моя мати вирве твій сраний мозок…
– Кетрін, заткнися. Не кричи, щоб я могла чути. Не кричи, щоб урятувати себе, ти зрозуміла? – А тоді гучніше: – Поліція прибуде за хвилину, а тепер заткнися. Ми тебе тут не покинемо.
У нього
