Коли він їй відкрився? Чи вона знайшла його підвал? Якого виразу набуло її обличчя, коли він змінився, як довго він утримував її живцем?
Гірше те, що Фредріка й Ґамб до останнього залишились друзями, вона написала йому записку з ями.
Таблоїди змінили прізвисько Ґамба на «Містер Шкура» і, в розпачі від того, що їм не вдалося вигадати ім’я самотужки, почали переповідати історію наново.
Перебуваючи в безпеці в самому серці Куантіко, Старлінг не мусила мати справу з пресою, проте таблоїди мали справу з нею.
«Народне базікало» викупило у Фредеріка Чилтона плівки з розмовою Старлінг і доктора Ганнібала Лектера. «Базікало» поширило їх бесіду для циклу «Наречена Дракули» і стверджувало, що Старлінг ділилася з Лектером відвертими сексуальними фантазіями в обмін на інформацію, внаслідок чого Старлінг отримала пропозицію від журналу «Оксамитові балачки: секс по телефону».
Журнал «Піпл»[222] опублікував коротку схвальну замітку про Старлінг, використавши світлини з випускного альбому Університету Вірджинії та з Лютеранського притулку в Бозмані. Найкращою була фотографія з кобилою Ханною, яка вже в похилому віці тягла візок із діточками.
Старлінг вирізала фотографію з Ханною та вклала у гаманець. То була єдина річ, яку вона зберегла на пам’ять.
Рани загоювалися.
Розділ 60
Арделія Мепп була надзвичайним репетитором – вона передбачала наступне запитання від лектора краще, ніж леопард міг угледіти кульгаву антилопу, – але бігун із неї виявився не дуже вправний. Як вона пояснила Старлінг, через те що її перевантажували знання.
Вона відстала від Старлінг на біговій доріжці, але наздогнала біля старого «DC-6»[223], який ФБР використовувало для відпрацьовування ситуацій із захопленням літаків. Був недільний ранок. Вони два дні просиділи за підручниками й отримували задоволення від блідих сонячних променів.
– То що розповідав по телефону Пілчер? – спитала Мепп, притулившись до шасі літака.
– У них із сестрою є одне місце в Чесапікській затоці.
– Ага, і що?
– Його сестра мешкає там із дітьми, собаками та, можливо, чоловіком.
– Ну?
– Вони займають одну половину будівлі – це велика стара халупа на воді, яку вони успадкували від бабусі.
– Ближче до діла.
– Пілч володіє іншою половиною. Він хоче, щоб ми туди поїхали наступного вікенду. Він каже, що там багато кімнат. Стільки кімнат, скільки душа забажає, – отак він, здається, висловився. Сказав, що сестра зателефонує мені, щоб запросити.
– Нічого собі. Не знала, що люди ще так роблять.
– Він накреслив непоганий сценарій – жодної метушні, просто вдягнемося тепліше й підемо гуляти пляжем, потім повернемось додому, а там вогонь у каміні і на тебе стрибають собаки з великими, брудними від піску лапами.
– Еге ж, ідилія, великі брудні лапи, то що там далі?
– Власне, на цьому все, враховуючи, що ми навіть на побачення не ходили. Він каже, що краще спати з двома-трьома собаками під боком, коли дуже холодно. Він сказав, що в них достатньо собак, кожному вистачить по парі.
– То Пілчер розводить тебе на старий трюк із собаками, і ти на це купилася?
– Він каже, що добре куховарить. Його сестра підтвердила.
– О, то вона вже телефонувала.
– Угу.
– І як вона?
– Нічого. Таке враження, що дійсно говорила з іншого кінця будинку.
– І що ти їй сказала?
– Сказала «дуже вам дякую», отак і сказала.
– Добре, – відповіла Мепп. – Дуже добре. Поїж крабів. Хапай того Пілчера й присмокчись до його обличчя, відірвися на повну.
Розділ 61
Офіціант з обслуговування номерів котив візок по м’якому килиму в коридорі готелю «Маркус».
Біля дверей під номером 91 він зупинився й тихо постукав кісточками в рукавичці. Він нахилив голову набік і знову постукав, щоб його почули крізь музику, яка лунала всередині, – Бах, «Інтенції», частина друга й третя, фортепіано, у виконанні Ґленна Ґульда.
– Заходьте.
Джентльмен із пов’язкою на носі, одягнений у домашній халат, писав щось за столом.
– Поставте біля вікна. Можна поглянути на вино?
Офіціант приніс пляшку. Джентльмен підніс її до лампи на письмовому столі, торкнувся шийкою щоки.
– Відкоркуйте, але лишіть на льоду, – сказав він, дописавши щедрі чайові в кінці рахунку. – Я згодом скуштую.
Він не хотів, аби офіціант подав йому вино на пробу – через неприємний запах від ременя наручного годинника чоловіка.
Доктор Лектер перебував у пречудовому гуморі. Тиждень минув добре. Його зовнішність також удосконалювалась, і, щойно він позбудеться кількох незначних знебарвлених цяток, можна буде знімати бандаж і фотографуватися на паспорт.
Власне, всю роботу він виконував самостійно – маленькі ін’єкції силікону в ніс. Силікон не входив до переліку засобів, які відпускали за рецептом, а от шприци та новокаїн – так. Він обійшов цю перепону, відірвавши рецептурний бланк у велелюдній аптеці біля лікарні. Він зафарбував каракулі дипломованого фармацевта типографським білилом і зробив ксерокопію з чистого рецептурного бланка. Перший рецепт він виписав собі на копії, повернувши оригінал в аптеку, тому пропажі ніхто не помітив.
Його обличчя з колись тонкими рисами тепер нагадувало подобу боксера, і це було не дуже приємно, а ще він пам’ятав, що силікон може рухатися під шкірою, якщо бути недостатньо обережним, але на перший час згодиться, поки він не дістанеться Ріо.
Відколи він з головою поринув у свої забави, іще задовго до першого арешту, доктор Лектер почав підготовку до того випадку, коли йому доведеться мандрувати світами. У стіні приватного котеджу, що стояв на березі річки Саскеханна, зберігались гроші й документи на ім’я іншої особи, разом із паспортом та косметичними засобами, які він застосує, щоб відповідати фотографії в паспорті. Те посвідчення наразі вже недійсне, але його можна дуже швидко відновити.
Визнаючи переваги проходження митного контролю серед натовпу, з великим туристичним бейджем на грудях, він уже підписався на турне з жаскою назвою «Розкоші Південної Америки», яке заведе його аж у Ріо.
Він нагадав собі виписати чек від покійного Ллойда Ваймана, щоб оплатити рахунок у готелі та отримати кілька додаткових днів, поки той чек прокладатиме важкий шлях банками. Це було краще, ніж сплачувати послуги через комп’ютер у системі «American Express».
Цього вечора він надолужував свою кореспонденцію, яку доведеться відправити через службу анонімної переадресації в Лондоні.
Спершу він надіслав Барні щедру винагороду та записку з подякою за чемність, з якою санітар до нього ставився в лікарні.
Потім він настрочив цидулку доктору Фредеріку Чилтону, який перебував під вартою з метою убезпечення від нападу, та натякнув, що найближчим часом зробить йому візит. А після того візиту, як він написав, лікарняному персоналу буде варто витатуювати
