— Анно, мобільний телефон у вентиляції. Який був для зв’язку з Гоніґом.
— А що з ним?
— Коли ти його знайшла, я помітив, що в мене пропущені дзвінки: хтось телефонував мені з мобільного Гоніґа. Тож я перенабрав номер. А там відповів… твій батько.
Вона дивиться на нього й не вірить.
— Анно, він не здивувався, що по інший бік слухавки був я. Він знав, що я викрав Кору. Я запитав, звідки в нього телефон. Він сказав, що викрадачі надіслали його йому із запискою, так само як нам — комбінезон. Він сказав, що викрадачі вийшли з ним на зв’язок тому, що дізналися з газет, що викуп платять твої батьки. Він сказав, що вони вимагали більше грошей за Кору і що він заплатить, але змусив мене пообіцяти, що я не розповім тобі. Він сказав, що не хоче давати тобі надій, які можуть виявитися марними.
— Що? — обличчя Анни, спотворене стражданнями, ожило. — Він спілкувався з викрадачами?
Марко киває.
— Він сказав, що сам із ними розбереться й сам поверне дитину, тому що я все спаскудив.
— Коли це було? — питає Анна, їй бракує повітря.
— Учора ввечері.
— І ти мені не сказав?
— Він змусив мене пообіцяти! На випадок, якщо нічого не вийде. Я цілий день намагався з ним поговорити, але він не брав слухавки. Я божеволів, не розуміючи, що коїться. Я думаю, що він не забрав її, інакше він дав би знати. — Але тепер усе видається Марко інакшим, ніж досі. Ляльковик його обіграв. Його було майстерно розіграно. — Але, Анно, що як твій батько весь цей час знав, де Кора?
Анна виглядає так, ніби не здатна більше сприймати жодної інформації. Вона ніби паралізована. Нарешті — голос її тремтить — вона питає:
— Але навіщо йому це?
Марко знає навіщо:
— Просто твої батьки ненавидять мене! — каже Марко. — Вони хочуть мене знищити, зруйнувати наш шлюб і забрати вас із Корою до себе.
Анна хитає головою.
— Я знаю, що вони тебе не люблять, можливо, навіть ненавидять, але те, що ти кажеш… У це я не можу повірити. А раптом він каже правду? Що як викрадачі вийшли на зв’язок із ним і він намагається повернути її?
Надія в її голосі розриває серце.
Марко каже:
— Але ж ти щойно сказала, що твій батько знайомий із Дереком Гоніґом. Це не може бути випадковим збігом.
Вона взяла довгу паузу. Потім прошепотіла:
— То, може, це він убив Дерека Гоніґа лопатою?
— Можливо, — непевно відповів Марко. — Я не знаю.
— А як же Кора? — прошепотіла Анна. — Що тоді з нею?
Марко узяв її за плечі й подивився в її великі й налякані очі.
— Я думаю, вона у твого батька. Або він знає, де вона.
— Що нам тепер робити? — продовжує шепотіти Анна.
— Треба все обміркувати, — сказав Марко.
Він підвівся з канапи, надто стривожений, щоб сидіти.
— Якщо вона у твого батька або він знає, де вона, то у нас два варіанти. Ми можемо або піти просто в поліцію, або піти до нього.
Анна нерушно дивиться в порожнечу, ніби її свідомість перевантажено.
— Можливо, варто спершу поговорити з твоїм батьком, — невпевнено сказав Марко. — До в’язниці йому не хочеться.
— Якщо ми підемо до мого батька, — каже Анна, — я поговорю з ним. Він віддасть мені Кору. Він вибачиться, я знаю, що йому буде шкода. Він просто бажав мені щастя.
Марко зупинився й пильно подивився на свою дружину, не певний, що вона не втратила зв’язок із реальністю. Якщо правда те, що Дерек Гоніґ був другом її батька, то може бути правдою й те, що її батько загнав Марко у глухий фінансовий кут, підштовхнувши до викрадення власної дитини. Її батько міг інсценувати невдалий обмін, він міг спокійно вбити чоловіка. Він завдав своїй доньці жахливого болю. Йому начхати, чи вона щаслива. Він просто хоче зробити усе по-своєму.
Він абсолютно безжальний. Уперше в житті Марко розуміє, яким супротивником є його тесть. Цей чоловік, мабуть, соціопат. Скільки разів Річард казав Марко, що для того, щоб досягти успіху в бізнесі, необхідно бути безжальним? Можливо, це було саме те: він намагався дати Марко урок безжальності.
Раптом Анна каже:
— Можливо, мій батько й не причетний до цього. Можливо, Дерек почав спілкуватися з тобою й маніпулював тобою тому, що знав мого батька й знав, що в нього є гроші. Але мій батько міг нічого про це не знати. Він міг не знати, що Дерек викрадач, і міг отримати записку й телефон у листі, як і сказав. — Розум Анни ніби знову просвітлів.
Марко обмірковує почуте.
— Це не виключено…
Але йому здається, що Річард керує усім із-поза лаштунків. Він відчуває це нутром.
— Нам треба поїхати до них, — каже Анна. — Але не можна просто вдертися й почати звинувачувати його. Ми ж не знаємо напевне, що відбувається. Я можу сказати йому, що знаю, що ти забрав Кору й передав її Дереку Гоніґу. Що нам потрібна його допомога в її поверненні. Якщо мій батько й замішаний у цьому, треба дати йому можливість відступити. Треба вдати, що він до цього непричетний, благати його допомогти впоратися з
