У її голосі — недовіра.
— А потім, коли він тебе ошукав, ти поїхав до його хатини й убив його лопатою.
Вона наче вийшла зі свого трансу.
Марко шокований.
— Ні, Анно, я не вбивав!
— А потім ти сидів за столом і казав, що його обличчя видається тобі знайомим.
Марко стає погано. Він думає про те, як усе це виглядає для неї. Яким заплутаним усе стало нараз.
Анна нахиляється вперед, вона тримає великого ножа обома руками.
— Увесь цей час після викрадення Кори ми лишалися в одному будинку, і ти постійно мені брехав. Про все. — Вона вирячується на нього й шепоче: — Я не знаю, хто ти.
Марко, не зводячи очей з ножа, облишивши останню надію, зізнається:
— Так, я взяв її. Узяв її, Анно. Але все не так, як ти думаєш! Я не знаю, що наговорила тобі Синтія, — їй про це нічого не відомо. Вона шантажує мене. Намагається використати відео, щоб витягти з мене гроші.
Анна нерухомо дивиться на нього, у темряві її очі здаються величезними.
— Я можу пояснити, Анно. Все не так, як здається. Вислухай мене. В мене були фінансові складнощі. Бізнес пішов під укіс. У мене було кілька невдач. А потім я зустрів цього чоловіка… Дерека Гоніґа. — Марко затинається. — Він назвався Брюсом Ніландом. Він здавався непоганим чоловіком — ми стали приятелями. Це він запропонував викрадення. То була його ідея від початку й до кінця. Мені були потрібні гроші. Він сказав, що все буде швидко й просто, ніхто не постраждає. Це він усе спланував.
Марко замовкає, щоб набрати повітря. Вона дивиться на нього похмурим поглядом. Хай навіть так, він відчуває полегшення від того, що сказав їй правду.
— Я відніс Кору до нього в гараж. Він мав зателефонувати нам протягом дванадцяти годин, а Кору мали повернути протягом двох, максимум трьох днів. Усе мало були швидко й просто. Я не розумів, що відбувається. Я намагався зателефонувати йому з того телефону, який ти знайшла, для цього він у мене й був, але він не відповідав на мої дзвінки. Я не знав, що робити. Іншого способу зв’язатися з ним у мене не було. Я подумав: може, він загубив телефон. Або злякався й вирішив накивати п’ятами, вбивши її й покинувши країну. — Його голос перетворюється на схлипування. Він зробив паузу для заспокоєння. — Я запанікував. Усе перетворилося для мене на справжній жах — ти й уявити собі не можеш, Анно.
— Не тобі казати мені, чого я не уявляю! — кричить на нього Анна. — Це через тебе ми втратили дитину!
Він намагається заспокоїти її, притишивши голос. Він має розповісти все, випустити все назовні.
— А потім, коли ми отримали поштою комбінезончик, я подумав, що то він нам надіслав. Що, можливо, щось трапилося з мобільним, а напряму він боявся мені телефонувати. Я подумав, що він намагається нам її повернути. Навіть коли він збільшив викуп до п’яти мільйонів, я не думав… не думав, що він ошукає нас. Я боявся тільки, що твої батьки відмовляться дати грошей. Я подумав, що, можливо, він підвищив ставки, відчувши, що ризик зростає.
На мить Марко замовкає, приголомшений від того, що більше не треба тримати все в собі.
— Та коли я приїхав туди, Кори там не було. — Він не витримує і збивається на плач. — Вона мала там бути. Я не знаю, що сталося! Анно, клянуся тобі, я нікого не хотів скривдити. І в першу чергу Кору чи тебе.
Він упав перед нею на коліна. Якщо хоче, хай переріже йому горлянку просто зараз. Йому байдуже.
— Як ти міг? — шепоче Анна. — Як можна було бути таким бовдуром?
Марко підіймає голову й дивиться на неї поглядом розчавленої людини.
— Якщо тобі так сильно були потрібні гроші, то чого ти не попросив у мого батька?
— Я просив! — майже кричить Марко. — Але він відмовив мені.
— Я тобі не вірю. Він би так не вчинив.
— Нащо мені брехати?
— Ти тільки те й робиш, що брешеш, Марко.
— То запитай у нього!
Якусь мить вони дивляться одне на одного.
Потім Марко, вже спокійніше, додає:
— У тебе є всі підстави ненавидіти мене, Анно. Я ненавиджу себе за те, що накоїв. Але ти можеш не боятися мене.
— Навіть після того, як ти до смерті забив людину лопатою?
— Я цього не робив!
— Чому б тобі не розповісти мені все, Марко?
— Я вже розповів тобі все! Я не вбивав того чоловіка з хижі.
— То хто ж тоді?
— Якби я знав, то знав би також, де Кора! Дерек не скривдив би Кори, я впевнений. Він ніколи б не завдав їй шкоди — я б не віддав йому її, якби сумнівався в цьому.
Але, кажучи це, Марко сам жахається того, як легко віддав свою доньку чужій людині. Він був у такому відчаї, що закрив очі на ризик.
Та в порівнянні з тим відчаєм, який він відчував тепер, — то було ніщо. Нащо Дереку вбивати Кору? Він не мав на те причин. Якщо тільки не запанікував.
Марко каже:
— Він хотів просто провести обмін, отримати гроші й зникнути. Мабуть, хтось інший дізнався, що вона в
