Марко думає про те, що вона сказала, й киває. Анна повернулася до свого нормального стану, і він видихає. До того ж вона має рацію — Річард не той, кого можна легко притиснути до стінки. Важливо повернути Кору додому.
— Можливо, мій батько й узагалі не має до цього стосунку. Можливо, він справді просто веде перемовини з викрадачами.
Їй, очевидно, так хочеться вірити, що батько не вчинив би з нею так.
— Сумніваюся.
Хвильку вони просто сидять, виснажені всім, що сталося, готуючись до того, що чекає на них попереду. Нарешті Марко каже:
— Час, мабуть, вирушати.
Анна киває. Коли вони йдуть, вона кладе долоню на його руку.
— Пообіцяй мені, що триматимеш себе в руках при батькові.
Що лишалося Марко, окрім як погодитися?
— Я обіцяю. — І принижено додав: — Я перед тобою в такому боргу…
Вони їдуть на таксі до батьків Анни, минаючи дедалі статечніші оселі, поки нарешті не в’їжджають до найбагатшого району міста. Вже пізно, але вони не попереджали про свій візит. Вони хочуть скористатися елементом несподіванки. Анна та Марко мовчки сидять на задньому сидінні машини. Марко відчуває тілом, що Анна тремтить, її дихання пришвидшене й поверхневе. Він бере її долоню у свою, щоб заспокоїти її. Від нервування він пітніє в задушливому липкому таксі, кондиціонер, здається, не працює. Марко трохи опускає скло, аби мати, чим дихати.
Таксі підвозить їх на викладений округлою галькою під’їзд до парадного входу. Марко платить водієві й відпускає його. Анна натискає кнопку дзвінка. У вікнах ще горить світло. За мить мати Анни відчиняє двері.
— Анно! — каже вона, очевидно здивована. — Як неочікувано!
Анна проходить повз матір, і Марко йде за нею до передпокою.
І всі їхні плани одразу ж летять шкереберть.
— Де вона? — питає Анна. Вона оскаженіло дивиться на матір. Та, здається, ошелешена й не відповідає. Анна починає носитися великим будинком, лишивши Марко, нажаханого її поведінкою, в передпокої. Анна забула, про що вони домовлялися, — тепер він не знає, як викручуватися.
Коли Анна розпочинає ці знавіснілі пошуки будинком, її мати рушає за нею. Марко чує, як Анна кличе:
— Кора! Кора!
Він чує рух нагорі й підіймає очі. Річард спускається широкими сходами. Їхні очі зустрічаються, натрапила коса на камінь. Вони обидва чують, як Анна кричить:
— Де вона? Де моя дитина?
Вона скаженіє з кожною миттю.
Раптом Марко починає сумніватися в усьому. Чи не помилилася Анна, упізнавши Дерека Гоніґа? Чи справді він був товаришем її батька, чи ця деталь не більше ніж ілюзія? Коли він прийшов, вона сиділа у темряві з ножем. Наскільки можна взагалі покладатися на її слова? Усе, що він вважав правдою, базується на припущенні про те, що Річард і Дерек знайомі. Тепер Марко має з’ясувати правду.
— Ходімо присядемо, ти не проти? — питає Річард і проводжає його до вітальні.
Марко йде за ним. У роті в нього пересохло. Він настраханий. Можливо, він має справу не з нормальною людиною. Річард, імовірно, соціопат. Марко не знає, як бути. Він не знає, як впоратися із цією ситуацією, а від того, як він упорається, залежить усе.
Марко чує кроки Анни — тепер вона біжить вигадливими сходами на третій поверх. Вони з Річардом дивляться одне на одного, дослухаючись до того, як Анна вигукує ім’я Кори, прочиняючи двері дальніх спалень, бігаючи коридором, шукаючи.
— Вона її не знайде, — каже Річард.
— Де вона, сучий ти син? — питає Марко. Він теж відійшов від сценарію. Абсолютно все пішло не за планом.
— Ну, тут її точно немає, — холодно каже її батько. — Давай почекаємо, поки Анна заспокоїться, й обговоримо усі разом.
Марко ледве стримується, щоб не підійти й не вчепитися в товсту шию свого тестя. Він змушує себе сісти й чекати, що буде далі.
Нарешті Анна вривається до вітальні, слідом за нею — її схвильована мати.
— Де вона? — кричить Анна до свого батька. Її обличчя у плямах та сльозах. Вона в істериці.
— Сядь, Анно, — жорстко каже її батько.
Марко жестом просить її сісти поряд із ним, і Анна опускається на м’яку, обтягнуту тканиною канапу.
— Ви знаєте, чому ми тут, — починає Марко.
— Здається, Анна вважає, що Кора тут. Але чого б їй так вважати? — каже Річард, удаючи здивування. — Марко, ти сказав їй, що викрадачі вийшли зі мною на зв’язок? Я ж особливо наголосив на тому, щоб ти цього не робив.
Марко намагається заговорити, але не знає, з чого почати.
Річард так чи інакше дасть йому відсіч. Він стоїть біля величезного каміна. Потім повертається до Анни.
— Мені шкода, Анно, але викрадачі знову нас кинули. Я сподівався забрати Кору сьогодні ввечері, та вони не прийшли на обмін. Я приніс іще грошей, як вони й просили, але вони просто не прийшли.
Він повертається до Марко.
— Звісно ж, я не допустив, щоб вони забрали гроші, на відміну від тебе, Марко.
Лють Марко наростає — Річард не може встояти перед спокусою виставити його безпросвітним телепнем.
— Я просив тебе не казати їй, щоб уникнути ось такого розчарування, — каже Річард. Він знову повертається до Анни, дивлячись на неї сповненими співчуття очима.
— Я зробив усе, що міг, щоб повернути її тобі, Анно. Мені шкода. Та я обіцяю тобі, що не здамся.
Анну, яка сидить поряд із ним, ніби раптом полишають усі сили. Марко спостерігає за тим, як Річард
