— Що?
Здається, Річарда вдалося на мить спантеличити.
— Записку від викрадачів, сучий сину, — каже Марко. — Покажіть її нам! Доведіть, що спілкуєтеся з ними.
— У мене є телефон. Я не зберіг записку, — незворушно каже Річард.
— Ну правда, що ви зробили із запискою? — не відступає Марко.
— Я її знищив.
— І навіщо б вам це робити? — питає Марко. Усім у кімнаті очевидно, що він не вірить в існування записки, у те, що вона взагалі надійшла.
— Тому що вона компрометувала тебе, — каже Річард. — Це з неї я дізнався про те, що по інший бік слухавки будеш ти.
Марко сміється, але то не веселий сміх. То страшний сміх недовіри, що межує із люттю.
— І ви хочете, щоб ми повірили, що ви знищили записку через те, що вона доводила мою провину? Хіба ви не збиралися запроторити мене до в’язниці й тримати подалі від вашої доньки? — питає Марко.
— Ні, Марко, цього я ніколи не хотів, — каже Річард. — Не знаю, чому ти так вирішив. Я завжди намагався тобі допомогти, сам знаєш.
— Ох, скільки ж у вас лайна, Річарде! Ви погрожували мені по телефону — ви ж не будете цього заперечувати? Ви все це влаштували заради того, щоб мене позбутися. Ну бо, навіщо ж іще? Тож якби записка існувала, я більш ніж упевнений, що ви не знищили б її. — Марко нахилився до Річарда й загрозливим голосом продовжив: — Тож ніякої записки не було, правда ж, Річарде? І ніякі викрадачі не виходили з вами на звя’зок, бо ви і є викрадач. У вас був телефон Дерека — ви забрали його, коли вбили його, або хтось зробив це за вашим замовленням. Ви знали, де Кора, тому що ви зрежисерували усю цю п’єсу. Ви позбулися Дерека — можливо, це було заплановано від самого початку. Скажіть мені: скільки ви пообіцяли йому заплатити за те, що він допоможе посадити мене за викрадення?
Марко спирається на спинку канапи. Він бачить, що Еліс дивиться на нього великими наляканими очима.
Річард спокійно вислуховує звинувачення свого зятя. Потім повертається до Анни й каже:
— Анно, він вигадує все це, щоб відвернути нашу увагу від його провини. Я не маю до цього жодного стосунку, якщо не рахувати того, що зі шкіри пнуся, щоб повернути Кору. І захистити його від поліції.
— От брехло! — у розпачі каже Марко. — Ви знаєте, де Кора. Віддайте її нам! Подивіться на свою доньку! Погляньте лиш на неї! Поверніть їй дитину!
Анна підняла голову й дивиться тепер то на батька, то на чоловіка. Її обличчя спотворене горем.
— То, може, тоді зателефонуємо в поліцію? — кидає виклик Річард. — Нехай вони в усьому розберуться.
Марко зважує. Якщо Анна не визнає, що упізнала в Дереку товариша батька, або якщо вона не впевнена, то Марко нема на що сподіватися. Поліція вже й так вважає його головним підозрюваним. Річард, шанований успішний бізнесмен, піднесе його їм на срібній тарілочці. І Анна, і її батько знають, що Марко забрав Кору з ліжечка й передав Дереку. Марко досі вірить, що за всім цим стоїть Річард. Але на Річарда в нього нічого немає.
Марко в дупі.
І Кора досі деінде.
Марко вважає, що Річард ховатиме Кору вічно, якщо виникне така потреба, просто заради перемоги.
Як можна створити для Річарда ілюзію перемоги, щоб він віддав дитину?
Чи варто Марко здатися поліції? Це те, чого добивається Річард?
Можливо, щойно його заарештують, «викрадачі» якимось дивом озвуться й повернуть Річардові цілу та неушкоджену дитину? Тому що, попри те, що Річард каже в присутності Анни, Марко знає, що Річардові хочеться стерти його на порох. Він хоче, щоб Марко потрапив до в’язниці, але не хоче, щоб видавалося, що це через нього.
— Добре, викликайте поліцію.
Анна починає плакати. Мати гладить її по спині.
Річард бере свій мобільний.
— Вже пізно, та я думаю, що детектив Ресбак не проти буде приїхати, — каже він.
Марко знає, що його заарештують. Йому потрібен адвокат. І хороший. Будинок ще чогось вартий, якщо Анна дозволить його перезакласти. Але яка жінка погодилася б закласти будинок заради захисту свого чоловіка, якого звинувачують у викраденні власної дитини? Навіть якби вона й була не проти, батько б відмовив її.
Ніби читаючи думки Марко, Річард каже:
— Дуже хотілося б зазначити, що за твій захист ми більше не платитимемо.
У напруженій тиші вони чекають на детектива. Еліс, яка зазвичай заходжується готувати усім чай, навіть не встає з канапи.
Марко пригнічений. Річард переміг, от клятий маніпулятор. Анна повернулася в родину, напевне, уже назавжди. Поки вона лишатиметься з батьками, у неї все буде добре. Річард знайде спосіб повернути їй дитину. Він буде героєм. Вони забезпечуватимуть її та дитину, поки Марко гнитиме у в’язниці. Їй треба всього лише пожертвувати ним. Вона зробила вибір. Він її не звинувачує.
Нарешті у двері дзвонять. Усі підстрибують. Річард іде відчинити двері, поки решта з кам’яними обличчями лишаються у вітальні.
Марко вирішує в усьому зізнатися. Потім, після повернення Кори, він розповість поліції про роль Річарда. Повірять йому чи ні, завжди можна провести розслідування. Можливо, їм вдасться знайти зв’язок між Річардом і Дереком Гоніґом. Але Марко певен, що Річард добре замів сліди.
Річард запрошує детектива Ресбака до вітальні. Детектив, здається, одразу розуміє ситуацію: дивиться на Анну, що хлипає в обіймах матері, на Марко, що сидить на іншому кінці канапи. Марко знає, що блідий і спітнілий, напевне, видається детективу знищеним ущерть.
Річард пропонує детективу стілець і
