Він благає:
— Анно, повір мені, я його не вбивав. Ну як би я це зробив? Ти ж знаєш, що більшість часу я був із тобою та в офісі. Я просто не міг його вбити.
Анна мовчить, зважуючи все. Потім шепоче:
— Я вже не знаю, чому вірити.
— Тому я й звернувся в поліцію, — пояснює Марко. — Я сказав їм, що бачив його поблизу будинку, щоб вони зайнялися ним. Я хотів скерувати їх у правильному напрямку, щоб вони знайшли того, хто його вбив, аби знайти Кору, не виказавши себе. Та, як завжди, — безрезультатно.
Він додає зламаним голосом:
— Утім, мій арешт — лише питання часу.
— Вони дуже швидко заарештують тебе, коли побачать те відео, — похмуро шепоче Анна.
Марко дивиться на неї. Він не може зрозуміти, чи хотілося б їй, щоб його заарештували, чи ні. Зараз по її вигляду важко щось сказати.
— Так, я взяв Кору й віддав її Дереку. Так, ми намагалися розвести твоїх батьків на гроші. Але я не вбивав Дерека. Я не здатен убити людину, клянуся.
Він обережно кладе руку їй на коліно.
— Анно, дозволь мені забрати ніж.
Вона дивиться на ніж у своїх руках, ніби забувши, що він там.
Що б він раніше не накоїв, на яку б руїну не перетворив усе, він не хоче нести відповідальність і ще за щось. Її поведінка непокоїть. Він простягає руку й повільно забирає ніж із її рук. Вона не опирається. Із полегшенням він бачить, що лезо чисте. На ньому немає крові. Він уважно дивиться на неї, на її зап’ястки: крові ніде немає. Вона не порізала себе. Той ніж був для нього, для її захисту від нього. Він кладе ножа на журнальний столик, встає з підлоги й сідає поряд з нею на канапі, обличчям до неї. Він питає:
— Ти сьогодні говорила з батьком?
— Ні, але я їздила в будинок батьків, — каже Анна.
— Ти ж наче сказала, що не бачилася з ними.
— Я не бачилася. Я зібрала речі. Я збиралася піти від тебе, — з гіркотою в голосі каже вона. — Коли я вийшла від Синтії, коли я побачила те відео, я зненавиділа тебе за те, що ти наробив.
У її голосі знову чується збудження.
— І я вирішила, що ти вбивця. Я злякалася тебе.
— Я можу зрозуміти, за що ти зненавиділа мене, Анно. Я розумію, що ти ніколи не пробачиш мені, — він давиться словами. — Але ти можеш не боятися мене. Я не вбивця.
Вона відвертає обличчя, ніби їй несила дивитися на нього. Каже:
— Я їздила до батьків. Але не зайшла всередину.
— Чому?
— Тому, що згадала, де бачила того вбитого чоловіка раніше.
— Ти його бачила? — здивовано питає Марко.
Вона знову повертається до нього:
— Я ж тобі казала.
Вона казала, але він якось не дуже повірив. У той момент йому здалося, що це просто гра її уяви.
— Де ж ти його бачила?
— То було давно, — шепоче вона. — Він давній друг мого батька.
Розділ 33Марко застигає.
— Ти впевнена?
— Так.
Вона говорить якось дивно, не схожа сама на себе. Чи можна довіряти тому, що вона каже в такому стані?
Марко швидко прораховує. Річард і Дерек Гоніґ. Мобільний.
Це все було сплановано? Річард керував цим жахіттям від самого початку? Кора весь цей час була в Річарда?
— Я впевнена, що бачила його поряд із батьком, коли була молодшою, — каже Анна. — Вони знайомі. Як сталося, що мій батько знає чоловіка, який забрав нашу дитину, Марко? Тобі це не видається дивним?
Її голос лунає так, ніби її свідомість пливе.
— Ще й як видається, — повільно каже Марко. Він пригадав, які підозри виникли в нього, коли, набравши номер на секретному мобільному, він почув голос свого тестя. То ось вона, пропущена ланка? Гоніґ з’явився поряд нізвідки. Подружився з Марко, вислуховував його проблеми. Затерся йому в довіру. Він заохочував Марко попросити в Річарда грошей, і Річард відкинув його. Що як вони діяли спільно й Річард відмовився дати Марко грошей, знаючи, що з’явиться Гоніґ і підіграє йому? Гоніґ запропонував викрадення того ж самого дня. Що як диригентом цієї оборудки був тесть Марко? Марко стає недобре. Якщо так, то його ошукали навіть більше, ніж він думав, і це зробив чоловік, який дратував його більше за всіх на світі.
— Анно, — каже Марко, і слова поспіхом вириваються йому з рота. — Дерек Гоніґ знайшов мене. Він завів дружбу зі мною. Він умовляв мене попросити у твого батька якомога більше грошей. Потім, того дня, коли твій батько відмовив мені, він з’явився знову, ніби знав. Скидалося на те, що він знав, що я буду у відчаї. Тоді він і запропонував викрадення. — Марко почувається так, ніби пробуджується від страшного сну, все нарешті починає сходитися. — Що як за цим стоїть твій батько, Анно? — Він швидко додає: — Думаю, це він попросив Гоніґа познайомитися зі мною, налаштувати мене на викрадення. Я був просто маріонеткою, Анно!
— Ні! — вперто каже Анна. — Я не можу в це повірити. Мій батько не зробив би такого. Нащо йому це? Які в нього мотиви?
Марко ранить те, що їй неважко було повірити
