Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

нашого будинку. «Мерщій, — каже, — трапилось щось жахливе». — «Що саме?» — питаю я. — «Дора, — каже, — отруїлась». — «Як, де, коли?» — «Сідай, — каже, — по дорозі все поясню». Я, звичайно, сів, він поїхав і дорогою почав мені безладно розповідати, що коли недавно прийшов у барак, то не знайшов ключа там, де завжди залишав його, штовхнув двері, вони були не замкнені, а в кімнаті лежала отруєна Дора. «Біля неї валялося шість порожніх тюбиків з-під фанодорму, це неминуча смерть, добре, що поблизу живе знайомий лікар, я знайшов його, і ми відразу ж вжили заходів. Тепер, — каже, — небезпека минула, так принаймні сказав лікар, але я нічого не знаю». В ту мить усе це здалося мені цілком імовірним, я не сумнівався, тільки запитав: «Як ти гадаєш, чому вона прийшла труїтися аж у барак?» А Філіп: «Ясно, чому — щоб відплатити мені за те, що я вчора увечері розповів тобі про неї. Звідки мені було знати, що вона це так тяжко переживатиме?» — і так далі, а я був усім цим настільки приголомшений, що мені навіть на думку не спало взяти під сумнів його слова…

Він зводить на мене стомлені очі, в яких і досі збентеження, й промовляє:

— Якщо можна, трохи води…

Дора вибігає й приносить склянку води. Марин випиває воду великими спраглими ковтками й витирає губи рукою. Пальці в нього й досі тремтять.

— А потім?

— Приїхали сюди, Філіп, вилізши з машини, відразу ж поспішив до барака, мовляв, становище тривожне, і я, звісно, подався слідом за ним; на порозі він пропустив мене вперед, я увійшов, та не встиг і огледітися, як мене чимось стукнули по потилиці… А коли опритомнів, то вже лежав зв'язаний у темряві.

— Все-таки братерський напад, — втішно зауважую я. — Коли б він не був вам братом, міг би й прикінчити.

— Але навіщо йому треба було це робити? — питає Марин, безпорадно дивлячись на мене.

— Де ваш закордонний паспорт?

— При мені.

Манев засовує руку у внутрішню кишеню, аби пересвідчитись, що він не помилився, й вигукує:

— О, він зник. І квиток на літак теж! І валюта…

— От вам і відповідь на ваше запитання… — кидаю я, думаючи собі, що це водночас відповідь і на деякі мої запитання.

— Але ж це безглуздя! Паспорт же на моє ім'я! — обурюється Марин.

— Не турбуйтесь, — кажу я. — І, якщо ви не заперечуєте, рушаймо.

Вони виходять разом із Кольо. Я ставлю знову на місце меблі, щоб не дратувати господаря, якщо він ненароком вирішить повернутися й перевірити, гашу світло, замикаю двері й поспішаю наздогнати інших.

І ось автомобіль знову летить повз невиразні темні силуети дерев і будиночків, а потім повільно в'їжджає в ліс. Марин ще кілька хвилин ставить уривчасті запитання, здається, більше собі, аніж мені, що звільняє мене від необхідності відповідати йому. Можливо, він просто говорить, аби щось говорити, бо йому незручно перед Дорою, яка сидить поруч з ним на задньому сидінні. Після всього, що сталося, — розрив, домовленість про зустріч, метушня навколо вигаданого отруєння, — нелегко розпочати розмову так, ніби нічого й не було.

Щоб не заважати цій парі, я сів попереду, біля Кольо.

І наскільки можна судити з картини, яку я споглядаю в люстерко, справи на задньому сидінні йдуть на краще.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Великий настінний годинник на аеродромі показує рівно сьому, коли я перетинаю зал чекання й прямую до службового приміщення для паспортного контролю. Власне, моя присутність тут необов'язкова, але в мене є певні міркування й тому я хочу особисто простежити за розвитком подій.

Десь хвилин через двадцять пасажири починають один за одним проходити повз віконце, пред'являючи для перевірки паспорти. Ставши осторонь, так що мене не видно, я сподіваюсь побачити знайоме вродливе обличчя з чорною борідкою. Але що це? Високий ставний молодик з чисто виголеним обличчям зупиняється біля віконця контролера.

— Марин Стефанов Манев… — читає контролер.

Марин, себто Філіп, лише киває головою, ледь-ледь усміхаючись.

— Зайдіть на хвильку на цей бік…

Філіп знову киває, всміхаючись. Коли він заходить «на цей бік», там опиняюсь і я.

— Добридень! Останнього разу ви, здається, були з бородою?

Нарешті високий вродливий чоловік ховає свою усмішку, але не втрачає самовпевненості.

— Так вам краще, — зауважую підбадьорливо.

— А чи не можна без ефектів? — спокійно запитує Манев. — Мені й без цього зрозуміло, що номер не вийшов.

Філіп тримається так поблажливо, наче затримали не його, а мене.

— Як завжди в таких випадках, зробіть обшук, — наказую митникові, що зупинився в дверях.

Через десять хвилин мені стає зрозумілим, чому цей красень тримається так зухвало. Обшук нічого не дає. Зокрема щодо валюти — її не більше зазначеної суми, викраденої з Маринової кишені.

— Хоч би запитали про свого брата… — нагадую я, коли ми йдемо до виходу.

— А що запитувати? Якщо ви тут, то й він уже вдома.

— Еге ж, але ви його так запакували, що він міг попасти й на той світ.

— Люди так легко не вмирають, — відповідає зневажливо Філіп.

— Але ж Асенов умер.

— Це вже не моя справа.

Молодик уже, напевно, знає, що загруз у багні обома ногами. Але загруз іще не настільки глибоко — вирок за користування чужим паспортом не смертельний. Треба якийсь час зразково потриматися в ув'язненні — а наш «герой» уміє зразково триматися, — і все мине, як поганий сон.