Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

І ось нарешті я вдома. Коли я кажу «нарешті», це треба розуміти — десь о 21-й годині. Не хвилюйтесь, я не описуватиму обстановку. А хоч би й описував її, це зайняло б не більше п'яти рядків, включаючи і вміст мого гардероба. Парубоцьке життя.

Взуваю пантофлі, натягую піжаму, відтак лягаю на канапу, засвічую нічну лампу й беру зі столика книгу. Беру головним чином з цікавості — подивитись, до якої сторінки мені вистачило мужності дочитати її. Потім знову кладу її на столик — треба дещо обмізкувати. В горизонтальному положенні людина найкраще зосереджується. Кров рівномірно зрошує всі частини тіла, включаючи й мозкові центри. І взагалі ти так зосереджуєшся, що навіть не помічаєш, коли засинаєш.

Пронизливий дзвінок уриває мою глибоку дрімоту. Другий дзвінок зовсім вибиває мене з колії. На третій дзвінок я вже тримаю в одній руці телефонну трубку, а другою масажую собі чоло.

— Товаришу Антонов? — Масаж допоміг: я відразу ж упізнаю Дорин голос. — Мені треба негайно вас бачити… Зник Марин…

— Що ти мелеш? — вигукую я, спросоння несподівано перейшовши на «ти». — Як це — зник? Звідки зник?

— Звісно, з дому. Ви ж самі повідомили мене, що він чекатиме о восьмій, а зараз уже двадцять на одинадцяту, а його ще немає…

— Мабуть, десь затримався… У чоловіка справи, завтра він виїздить… — намагаюсь заспокоїти її, сам не дуже вірячи в те, що кажу.

— Це виключено. Марин до педантизму пунктуальний. Навіть коли б у нього й були справи, він все одно заскочив би попередити мене.

— Гаразд, гаразд. Тільки не хвилюйтесь. Я негайно виїжджаю.

За п'ятнадцять хвилин службова автомашина доставляє мене до будинку Манева. Дора нетерпляче стирчить біля входу.

— Чого ви тут стоїте? Хіба не маєте ключа від квартири?

— Маю, але мені вже незручно користуватися ним.

— То давайте я ним скористаюсь.

Швидко піднімаємося вгору, відмикаємо двері й кидаємося в темряву. Якщо ми сподівалися виявити щось жахливе чи загадкове — то помилилися. Хол, спальня і навіть кухня в цілковитому порядку.

Жодного сліду від Марина.

Повертаємося назад, замикаємо квартиру й спускаємося вниз, Дора сідає зі мною в машину.

— Вези до «Вітоші», — наказую шоферу.

— Чи має ваш друг близьких людей, де б він міг затриматись? — запитую жінку.

— У нього є друзі, але ж я вам уже сказала: це зовсім не в його манері — призначити зустріч і не з'явитися, — відповідає вона нервово.

«Еге ж, може, він завагався й визнав за краще не з'являтися», — подумки вирішую я, але й це не звучить для мене переконливо.

— Тут зовсім повільно!.. — кажу шоферові, коли ми наближаємося до кав'ярні «Бразілія».

Машина ледве повзе. Крізь широку вітрину добре видно, що діється всередині. За столиками ще сидять деякі відвідувачі, але осіб, що мене цікавлять, серед них немає. Ач які. Вже не піклуються про своє алібі. Звичайно, якщо не фабрикують його зараз десь в іншому місці.

— Вези в Симеоново! І якнайшвидше!

Це останній можливий об'єкт. Якщо й там немає слідів Марина, доведеться вжити рішучих заходів. Але й це ще не означає, що ми його відразу ж знайдемо.

Машина з гуркотом підіймається на пагорб Лозенця, повертає біля Семінарії і мчить по шосе через ліс. Потужні фари кидають світло на стовбури й листя дерев. Дора від нервового напруження кусає собі губи, і взагалі ситуація — як у кіно.

За кілька хвилин ми наближаємося до вишнево-яблуневого садочка, і я показую шоферові, де спинитися. В будинку не світиться, і його ледь видно з-поміж стовбурів дерев. На щастя, над головами в нас сяє місяць майже уповні, і ми дістаємося до будинку, не пошкодивши собі кінцівок. Зазираю у низеньке віконце, але нічого розгледіти не можу — в приміщенні надто темно.

— Він кладе ключа ось сюди, — згадує Дора.

Проте ключа не залишено, нема його й ніде поблизу. Доводиться скористатися пристосуванням, що заміняє ключ. Заходимо всередину і вмикаємо світло. Ательє має приблизно той самий вигляд, який запам'ятався мені під час перших відвідин. Жодної згадки про двох братів. Решта приміщень — кухня й комірчина. Вони також порожні.

— Та-ак, — кажу я. — Треба повторити прогулянку уважніше. Погріб, горище, підвал?

— Я цього не вмію робити, — шепоче зблідлими губами Дора, в якої згадка про допоміжні приміщення викликає уяву про вбивство.

— Ану, Кольо, оглянь з того боку, — кажу я шоферові, а сам обстежую ательє.

Власне, це обстеження триває не більше двох хвилин. Різкий поштовх канапи — і під нею відкривається квадратна ляда. Піднімаю її й спрямовую в отвір промінь ліхтаря. Це невеликий цементований погріб. Перше, що одразу ж вихоплює промінь ліхтаря, — це зв'язане мотузкою людське тіло. Марин.

Тіло ворушиться, і я зосереджую свою увагу на Дорі, щоб запобігти в неї припадок, який уже наближається. Гукаю Кольо, разом витягаємо на поверхню незвичайний пакунок і починаємо його розпаковувати. Коли я виймаю ганчір'я, яким було заткнуто Маневу рота, потерпілий певний час робить спробу поновити в легенях запас повітря і тільки після цього зітхає:

— Ще трохи, і я б задихнувся.

— А хто ж вас прилаштував сюди?

— Філіп.

— «Хто тобі вирвав око?» — «Брат мій», — мовить повчально Кольо, знавець крилатих фраз.

— Як це сталося?

— Тільки-но я повернувся з роботи, десь о сьомій годині з хвилинами, бачу, він чекає на мене в своєму БМВ біля