Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

Сідаю й починаю не дуже доладно розповідати про те нове, що з'явилося в ході слідства.

— Закури, якщо хочеш, — пропонує мені шеф з лагідними нотками в голосі.

Це означає: «Гаразд, я визнаю — ти часу не марнував».

— Будемо сподіватися, що вже видно кінець, — зітхає полковник, коли я закінчую свою доповідь. — З твоїм планом я в принципі згоден. Але кажучи «в принципі», я маю на увазі — за суворого додержання законів. Ти, Антонов, майстер своєї справи, але іноді мені здається, що ти вважаєш себе розумнішим за тих, хто створював ці закони. З іноземцем тримайся тактовно. І взагалі — ніякого свавілля.

Після такого напуття, незвичайно довгого як для його лаконічного стилю, шеф іде до свого столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Як уже було сказано, в мене теж обмаль часу, тому я поспішаю до дверей.

— Бажаю успіху, — всміхається мені полковник, аби показати, що, незважаючи на повчання, ми з ним залишаємося друзями й що взагалі він розраховує на мене, попри мої деякі колишні витівки.

Спускаюся сходами, сідаю в автомобіль, що чекає мене біля виходу, й вирушаю на пошуки отих «двох речей».

«З іноземцем тримайся тактовно». Це я знаю, але в тім-то й справа, що є люди, які у відповідь на твою тактовну поведінку зовсім нетактовно сміються тобі в обличчя. Що ти йому зробиш? Він знає, що ти йому нічого не зробиш, і тому чхає на твої шляхетні манери.

Заходжу в одну зовнішньоторговельну установу до свого приятеля, з яким ще вчора мав невеличку розмову, однак і сьогодні нічого втішного для мене нема. Намагаюся втовкмачити своєму приятелеві кілька директивних ідей, та він лише знизує плечима й бурмоче: «Знаю, знаю», «Побачимо», «Не можу нічого сказати», і взагалі вживає ті паразитичні слівця, які використовуються для того, щоб звільнитися від зайвого клопоту.

— Чи є директор? — запитую я.

— Навіщо тобі директор?

І він скаже те саме.

— Можливо, але я хочу почути це на власні вуха.

Директор справді каже мені майже те саме, але з нюансом, який вселяє хоч якусь надію.

— Гаразд, спробуємо, — поволі відступає він, коли мій натиск досягає кульмінації. — Я вам нічого не обіцяю, бо це від мене не залежить, але пошукаємо спосіб.

Я виходжу з таким враженням, що перша з моїх «двох речей» вислизає у мене з рук, як вологе мило. До вечора вона взагалі може зникнути з поля мого зору.

Залишається друга. Там хоч немає необхідності виявляти тактовність, якої мені й без того бракує. Вся ініціатива в моїх руках. Взагалі все в моїх руках, окрім бажаного наслідку.

— О, ви ще й досі причепурюєтесь? — привітно кидаю я, входячи до кімнати двох холостяків.

Власне, Моньо вже одягнений і кладе останні штрихи на свою біляву чуприну, розгладжуючи її перед дзеркалом спритними пальцями. А Спас іще тільки голиться електричною бритвою, сидячи перед нічним столиком, де також встановлено дзеркало. В кімнаті, як і в кожному холостяцькому помешканні під час ранкового туалету, стоїть запах дешевого одеколону. З магнітофона незвично тихо лунають знайомі такти «Бразільської мелодії».

Моньо намагається всміхнутися й витискує з себе зніяковіле: «Добридень». Спас лише швидко блимнув на мене й робить своє.

— Симеоне, — кажу я, — ти, я бачу, вже готовий. Маю на увазі, якщо в тебе є якісь справи, я тебе не затримую.

Моньо поспішає зникнути, і я розташовуюсь на його канапі, яка, на диво, прибрана й застелена жовто-зеленою ковдрою.

— Ну от, ваш друг намагався вас покинути, розумієте? Ми його ледве схопили в останній момент на кордоні.

Спас на мить перестає голитися й дивиться на мене:

— Ви про кого кажете?

— Про вашого найближчого друга — Філіпа.

— Його схопили на кордоні?

— Авжеж.

— Такого я від нього не чекав, — мимрить Спас і знову притуляє до щоки електробритву.

— Що саме ви не чекали? Те, що він перейде кордон чи що він вас покине?

— Як це — покине мене? Я ж не малолітній!

— Вік — це одне, а розум — інше, — непевно відповідаю я. — Тобто я хотів сказати, що він тікає від вас після того, як добряче вас підмочив.

— Не розумію, про що ви говорите, — відповідає Спас.

Він дуже поглинутий своїм заняттям: зараз голить найделікатнішу частину обличчя — між носом і верхньою губою. Я терпляче чекаю, поки він закінчить, щоб дати йому можливість включитися в розмову.

— Не розумієте, що він вас зрадив? Ну, знаєте! Кажете, що ви вже не малолітній, а прикидаєтесь дитиною. Спільна втеча, спільна сума — всьому цьому кінець, невже не зрозуміло? На вашому рахунку залишається один-єдиний актив: злочин.

— Який злочин? — підводить на мене свої нахабні очі Спас, перш ніж почати голити шию. — Хіба ж я вам не пояснив? Добровільно прийшов до вас і все розповів.

— Розповіли мені нову брехню. І оскільки я вислухав вас без заперечень, ви вирішили, що ця брехня пройшла. Я просто не хотів вас хвилювати, Влаєв, тому й відклав перевірку. Але перевірку все-таки було проведено, хоч і не мною особисто, так що ваш фокус із добровільним зізнанням провалився. Того дня, коли ви сварилися й мирилися тут, у Софії, з Антуанеттою, та сама Антуанетта перебувала у приємній компанії в Боровці, а точніше — в готелі «Балкантурист». Не треба навіть було їздити до самої Антуанетти, щоб з'ясувати це. Яка невдача, га?

Я співчутливо дивлюсь на нього, але він не зважає на це.