Інспектор і ніч. Бразільська мелодія - Богоміл Райнов

— Зачекайте! — зупиняю я його. — Щоб застерегти вас від нової брехні, хочу звернути вашу увагу на те, що заборгованість Асенова перед Гелевою не досягала суми вартості телевізора.

— Саме це я й хотів вам пояснити: це було щось на зразок авансу з боку Асенова. Так би мовити, послуга за послугу.

— За яку послугу?

— Я ж вам уже казав… — Старий, зніяковівши, замовкає. — Я зібрав для нього деякі відомості про ту нікчему, з якою він збирався одружитися.

— Справді, я й забув. Ну, в такому разі винагорода була досить солідна.

«Досить солідна, — думаю собі, роздивляючись охайне, затишне горище. — А потім іди й доводь, що обстановка це, мовляв, своєрідна посвідка людини, яка серед неї живе. Це горище мало б бути сховищем невинного янгола».

Старий мовчить, по-дідівському схрестивши руки на колінах. Потім позирає на мене краєм ока, щоб відгадати, що я збираюся робити, і взагалі, чи не надумав я вже йти.

Піду, але трохи згодом. Шкода розлучатися з таким чудодійним кріслом.

— Телевізор — не єдина ваша комбінація, Лічев. Ви й раніше користувалися послугами Асенова, а ще раніше, до обмеження, самі купували товари на бони.

— Та тоді ж бони продавалися на вулиці…

— Так, але ж вони не валялися на бруківці. Й ціна на них була на «чорному» ринку досить висока.

— Я ж вам пояснив: скромні заощадження.

— А яку частину ваших заощаджень зараз становлять долари? Й де саме ви їх зберігаєте?

— Не розумію вашого натяку.

— Я не натякаю, а кажу просто у вічі. І щоб бути до кінця відвертим, скажу вам, що у небіжчика Асенова в гаманці була значна сума доларів. Сума, якої під час огляду не виявилося.

Обличчя старого, й без того не дуже рум'яне, зовсім жовтіє.

— Ви… ви просто дивуєте мене подібною підозрою… — Він піднімає свої зморщені, як у півня лапи, руки. — Це просто жахлива підозра…

— Проте вчинок ще жахливіший.

— Але як можна припускати, що вбивство вчинив…

— Зараз ми не говоримо про вбивство. Ми говоримо про долари…

— У мене немає доларів, запевняю вас…

— Ніяких? Жодного банкнота?

— Е… власне, один банкнот є… я зберігаю його на чорний день… це теж частина авансу…

— Покажіть, щоб я побачив цей аванс…

Старий підводиться й іде, як сновида, на кухню. Звідти долинає гуркіт, мабуть, Лічев пересуває меблі чи якісь інші предмети, відтак знову з'являється в кімнаті, тримаючи двома пальцями згорнутий вчетверо банкнот. Мені не треба його розгортати, аби впевнитись, що це сто доларів.

— Як ви роздобули цей банкнот?

— Мені дав його особисто Асенов.

— У присутності вашої дружини, чи то пак, колишньої дружини?

— Ні. Він дав без свідків.

— Де? Коли?

— Відразу ж після купівлі телевізора. Він обіцяв мені триста доларів, а оскільки телевізор коштував двісті…

— Це ми ще перевіримо, — кидаю я, забираючи банкнот. — Коли вас викличуть відповідні служби, ви одержите документ на конфіскацію…

— Але ж, товаришу інспектор… Навіщо «відповідні служби»? Візьміть банкнот, якщо він вам потрібний для слідства, але навіщо «відповідні служби»? Я стара людина…

— А я не хабарник…

Мені трохи неприємно свербить рука, але фізичні дії — це не мій метод. Тим паче, стара людина…

З передпокою лунають ніжні такти старовинної мелодії. Нічого спільного з бразільською самбою. Хоч між ними існує якийсь не зовсім чистий зв'язок.

— Ваші гості… — нагадую я й підводжусь.

— Та зачекайте! Не треба «відповідної служби»!

— Треба, і навіть обов'язково, — відповідаю я. — Ну ж, рушайте, бо ваші гості розтрощать двері.

Зараз господар, напевно, не дав би за тих гостей і щербатої копійки, але я прямую до дверей, і старий змушений іти слідом за мною саме в ту мить, коли знову звучить старовинна мелодія. Я виходжу, мало не зіткнувшись із парою пронафталінованих дідусів часів Фердінанда або Батенберга, й збігаю сходами вниз.

Ще одне відкриття з невідомими наслідками. Небокрай, як казав мій шеф, і далі прояснюється. Але без будь-якого практичного ефекту. Зв'язку між моїм колом людей і тією кімнатою на п'ятому поверсі все ще не видно. А вже збігає восьмий день. І ворожі радіостанції гавкають дедалі лютіше. Поки ваш вірний Петр Антонов піднімається й спускається сходами, шукаючи собі роботу. Стодоларовий банкнот? Один-єдиний, до того ж, можливо, справді переданий з рук у руки, віч-на-віч, він поки що не може нічим допомогти мені. Грошові знаки самі по собі — то не моя галузь. Для цього існує «Кореком». І деякі інші служби, де не продають телевізори.

Слідом за восьмим днем, як, мабуть, здогадуються найкмітливіші читачі, настає дев'ятий день. Шеф ще мене не викликав, та це нічого не означає. Полковник — терпляча людина й гадає, що після того, як він один раз щось мені сказав і потім повторив, утретє нагадувати не треба. Але всяке терпіння не безкінечне, і я невиразно відчуваю, що скоро мене покличуть.

Я згадую про це для того, щоб ви уявили собі, в якому настрої я приходжу на роботу вранці на дев’ятий день. Перший телефонний дзвінок лунає близько десятої години, й розмова не приносить мені полегшення. Мертвим голосом Дора повідомляє, що між нею і Марином усе кінчено. Слухаю її без вигуків, неуважно думаючи про те, що так буває завжди, коли сунеш носа не в свої справи. Й аби хоч щось сказати, запитую: